Жителька Волині Людмила Шнайдерук відсвяткувала 90-річний ювілей
У п’ятницю, 6 лютого, у селі Вітоніж відзначила свій 90-й день народження Людмила Сидорівна Шнайдерук. Для односельців вона давно стала символом працьовитості, доброти та внутрішньої сили, а її ім’я тут вимовляють із щирою повагою.
Шлях життя і вибір серця
Людмила Сидорівна народилася в родині довгожителів, і ця життєва стійкість супроводжувала її протягом усього життя. Вона була єдиною донькою, яку мама виховувала самотужки, тож змалку навчилася цінувати працю, відповідальність і родинне тепло.
Після навчання у Купичівській школі та закінчення бібліотечних курсів молода дівчина поїхала працювати до Кортелісів. Саме там її доля зробила вирішальний поворот. Попри любов до бібліотечної справи, кохання до односельчанина Петра Арсентійовича Шнайдерука повернуло її у рідний Вітоніж.
Праця, служіння і повага громади
Життєпис Людмили Сидорівни — це приклад невтомної праці. Вона працювала і за прилавком магазину, і секретарем сільської ради, і на фермі. Усюди її знали як людину відповідальну та надійну.
Особливе місце в її трудовому шляху посіли 15 років роботи на посаді завідувачки зерноочисного сушильного комплексу. Цей період односельці й досі згадують як час злагодженої та чесної праці.
Віра, випробування і сила духу
Окрім роботи, важливою частиною життя ювілярки була церква. Протягом багатьох років вона служила касиром у місцевому храмі. І нині церкву у Вітоніжі прикрашають вишиті її руками оздоби, в яких збереглися тепло серця та щира молитва.
Життя не раз випробовувало Людмилу Сидорівну. Вона пережила втрату доньки Зінаїди, після якої двоє малолітніх синів залишилися без материнської опіки. Сьогодні її серце болить і за Україну: один онук повернувся з війни з важкими пораненнями, а чоловік внучки продовжує боронити країну на фронті.
Попри всі труднощі, вона ніколи не скаржилася на долю і, за словами односельців, ніколи нікого не проклинала. «Наша баба Люся» — так із любов’ю називають її в селі. У свої 90 років вона зберігає ясність розуму, доброзичливу усмішку та щиру цікавість до життя.
Сьогодні Людмила Сидорівна не самотня. Поруч із нею — соціальний працівник, четверо внуків і правнуки. Часто навідується син Сергій, який після багатьох років роботи на Рівненській АЕС став для матері надійною опорою і нині постійно перебуває поруч у рідній оселі.
Джерело: Наш Край Медіа
Автор статті: Сергій Шагоферов
