Загиблий волинський боєць прийшов попрощатися з матір’ю у сні
Сьогодні наш народ переживає страшне випробування – АТО на сході країни, де лунають вибухи, проливається кров, руйнуються будинки. На цій неоголошеній війні, що триває другий рік, загинув дев’ятнадцятирічний волинянин Віталій Харитонюк з села Червертня Маневицького району. Про сина розповідає матір героя – Любов Харитонюк.
Мій син народився у листопаді 1995 року. Служив контрактником у 30-ій танковій бригаді у місті Новоград-Волинський Житомирської області. З дитинства був життєрадісних і допитливим. Багато мріяв, любив розважатися – особливо їздити верхи на конях. Бувало, що навіть експериментував з цим: перескакував з одного коня на іншого на скаку. Тому серед односельців мав славу хорошого друга, веселого приятеля і юнака з добрим серцем.
Юнак з дитинства мріяв про службу у війську
— Чи планував ваш син присвятити своє життя захисту батьківщини?
Віталій з дитинства мріяв стати військовим. Тому виписував книги про військову техніку, про зброю. Йому подобалося це. Коли потрапив у танкові війська, то служив навідником танка. З початком заворушень на Донбасі 17 червня 2014 року його частину відправили у Донецьку область, де йому довелося брати участь у боях за Савур-Могилу та у селі Піски.
— Знали, що ваш син в АТО?
Сам він нічого не розповідав, тому коли був у зоні АТО, ми з чоловіком навіть про це нічого не знали. Віталій дзвонив і казав: «Ми стоїмо у Херсонській області біля Криму – охороняємо шлюзи». Я розумію, що він так говорив, щоб ми не переживали. Тоді Віталій часто телефонував, просив поповнити йому рахунок на телефоні. А ми навіть не підозрювали, що він на війні. Коли приїжджав у відпустку я його не пускала назад, але він категорично відповів: «Я солдат і мушу виконувати свій обов’язок! Я приймав присягу захищати Україну, тому маю бути на війні зі своїми друзями». Не хотів мене навіть слухати. І поїхав…
Веселу вдачу вояка затьмарила смерть друга на війні
— А яким був ваш син за характером?
Дуже життєрадісним хлопцем. Він завжди усміхався на всіх фотографіях. Віталій мав багато друзів серед однокласників і там де служив, бо мав до всіх підхід, зі всіма знаходив спільну мову. Був жвавий хлопець. Проте, коли прийшов додому, то я помітила, що він змінився. Став похмурим. Я запитувала, чому він такий? Віталій сказав: «Мамо, як я можу бути таким, як колись, адже на моїх очах снаряд розірвав мого найкращого друга».
Віталій переживав, що не було наказу рятувати кіборгів
— Коли востаннє бачилися з сином?
У грудні 2014 року. Він після відпустки поїхав у Херсон, я це бачила по довідках, які він мав. А 25 січня їх відправили під Донецьк в аеропорт. Потім по телефону він розповідав, що його бригада своїми танками могла відбити кіборгів, які боронили аеропорт. Проте танкістам дали наказ стояти цілу ніч і нічого не робити. А десантники з аеропорту, син казав, дуже кричали, просили наших військових їм допомогти. Син мій все те чув і йому було прикро від того надзвичайно. На ранок у наступ пішли бойовики, почали стріляти по нашим танкістам, тому вони відступили у Піски, а кіборгів побили і взяли у полон.
— Після того він ще часто вам телефонував?
Останній раз він мені подзвонив 7 лютого 2015 року з чужого телефону, бо його поламався. Попросив поповнити рахунок. Я все зробила. Зателефонувала і запитала де він зараз. Син відповів, що в Артемівську. Тоді якраз почався закриватися Дебальцевський котел. Я запитала чи далеко вони звідти. Вітя сказав, що далеко – 15 кілометрів. Син запевнив, що вони туди не підуть, тому просив мене не переживати. Вже згодом я довідалася, що він загинув у цьому котлі…
Вибух міни розрізав хлопця навпіл
— Що відомо про смерть вашого сина?
Загинув Віталій вночі 9 лютого. Він з хлопцями прикривав вихід наших солдат з Дебальцевського котла. З ним у момент смерті було 3-є членів екіпажу: одного контузило, інший отримав сильні опіки, лежав у госпіталі – не знаю як його доля зараз склалася, а мій син загинув. Хлопці з його роти казали, що танк Віталія потрапив на міну і підірвався. То його розрізало навпіл: одна половина впала біля танка, а інша половина всередину бойової машини. А на полі бою мій син був похоронений у воронці після вибуху артилерійського снаряду. Його там сепаратисти поховали. Все зробили по-людськи: поставили хреста, підписали його, бо при Віталію були його документи.
— Хто повідомив про смерть сина?
Офіційно про загибель Віталія нам і досі б ніхто не сказав. А повідомив хлопець (з іншого танку), з чийого телефону мій син мені телефонував. Проте той хлопчина просив не казати, хто мене повідомив, бо їм забороняють це робити. А таку страшну звістку я отримала 11 лютого.
Син попрощався з мамою у її сні
— Ви як мати відчували біду?
Відчувала… що його немає. Наснився він мені тієї ночі: я вийшла надвір і бачу, що йде мій Віталій весь у білому і рукою мені махає. Тоді я ще подумала: що воно таке? Правда у той час і мій чоловік лежав дуже хворий, тому не знали, що то воно все значить. Лише потім зрозуміла…
— Коли привезли тіло вашого сина додому?
Через три місяці. Ми телефонували у частину Віталія, питали, коли нам привезуть сина. Нам відповідали, що не можуть доступитися туди – територію сильно обстрілюють бойовики. Тому аж через 3 місяці нам його привезли додому хоронити. Коли труну з тілом опускали у могилу, в небі докупи злетілося дві лелеки. Зараз кажуть, що то був знак – батько з сином мали зустрітися на небі… Так і сталося. Серце мого чоловіка Ігора не витримало біди, і він помер 6 серпня, через 3 місяці після похорону сина.
— Де ви сили берете після такого?
Молюся Богу, щоб допоміг мені все те пережити. Маю ще дочку Наталю. Якщо я вмру, то вона тоді сама залишиться. Тому мушу триматися.
26 лютого 2015 року Президент України посмертно нагородив Віталія Харитонюка орденом «За мужність» третього ступеня.
Сергій Жуковський
Автор статті: Наталя Хвесик
