Як у Луцьку вербу святили. ФОТО
«Не я б’ю – верба б’є, за тиждень Великдень» – ці слова лунають не лише над Україною, а й по всьому православному світі.
Фотокореспондент «Волині-нової» побував на богослужінні у Свято-Троїцькому соборі обласного центру і дослідив історію свята.
Якраз через сім днів – наступної неділі ми будемо славити Пасху Христову, а сьогодні згадуємо, як в’їзджав Ісус до Єрусалиму, і народ встеляв перед Ним дорогу пальмовим гіллям.
В Україні нема пальм, але є верба – дерево здавна відоме своїми цілющими властивостями, яке й замінило екзотичну рослину. Сам звичай святити вербу дуже давній, адже вперше згадується ще в «Ізборнику» 1073 року, як «Празник вербний» і прижився він з тих пір так, що дуже часто замість «офіційної» назви – Свято Входу Господнього в Єрусалим, говорять просто Вербна (а колись вживали назву ще й Квітна) неділя.
Ще звечора в церквах освячують пучечки вербових галузок та приносять їх додому, як оберіг від усього злого.
В старих записах згадується звичай в якому знаходимо відголоски шанування лікувальних властивостей верби: одразу після окроплення її священиком, дітлахи змагались за вербові гілочки, та ковтали по декілька бруньок-котиків – «щоб горло не боліло».
Хай там як, а й нині ми легенько шмагаємо друзів та родичів освяченими вербовими різочками, промовляючи «не я б’ю…». І обряд цей також настільки давній, що вже й забули ми, як в давнину таке шмагання було покаранням тим, хто проспав святкову ранішню службу в церкві.
Та й вербові гілки господарі не одразу приносили додому, а частину з них садили в землю, вірячи, що таким чином Бог буде захищати їх поля від стихійних лих та даруватиме багаті врожаї.
Залишається лише згадати ще одне давнє побажання нам усім, яке промовляли б’ючи свяченою вербою – «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля! Віднині за тиждень буде в нас Великдень!»
Автор статті: Наталя Хвесик
