На Волині паперова ікона оновилася та врятувала родину

news

Якщо такі явища на дерев’яних чи полотняних образах давно перестали бути сенсацією для ЗМІ, то про паперову чути не доводилось. Понад те, фактично відразу після оновлення в домі запанували мир, злагода та добробут, чого раніше бракувало.

Про це пише Слово Волині.

Маленька симпатична хатинка-мазанка Марії Паансюк нічим не вирізняється з-поміж подібних у цьому селищі, яких трохи та й залишилось. Тільки кілька манюньких пластикових вікон, бляшане покриття і димок, що грайливо попихкував з димаря, видавали те, що вона не є музейним експонатом ХІХ століття. Але навіть житель іншого села безпомилково підкаже, де живе баба Марія, бо саме в її дещо казковому вапняному будиночку оновилася ікона.

Ікону Божої Матері жінці подарували саме на Марії, 8 січня, чотири року тому. Був той образ паперовий, скручений у трубочку, – здавалося б, звичайнісінька поліграфія, – проте дуже цінний для тієї гості, що дарувала. Темно-сіре забарвлення та порепані згини ніяк не зменшували, а радше, навпаки, додавали якоїсь невидимої поважності іконі, тому ґаздиня відразу поставила її до інших образів.
Чи то дивний збіг, чи зв’язок реально є, одначе поки була жива та жінка, що дарувала Богородицю, нічого незвичного не відбувалося. Але коли пройшов певний час після її смерті, то сталося те, що кардинально змінило життя в хаті Марії Панасюк.
Було це 21 листопада минулого року, саме на Михайла.
– Як зараз пам’ятаю, заходжу в кімнату, а на іконі половина обличчя Богородиці з темно-сірого стала світлою,  – провадить Марія Федорівна. – Я аж прикрикнула й погукала чоловіка. Той прийшов і від несподіванки… навіть нічого не сказав. Поступово не лише обличчя, а й уся ікона посвітлішала й забарвилась у значно яскравіші кольори. Годі казати, що нашому подивуванню не було меж, тож  ми покликали нашого  священика й запитали, що робити. Настоятель храму освятив Матір Божу й відповів, що нехай поки буде у нас. З того часу ніколи не відмовляю тому, хто хоче помолитися.
Справді,  за рік в Марії Панасюк побувало чимало незнайомих гостей з Горохівського, Луцького районів і сусідньої Рівненщини. Хазяйка ні перед ким дверей не зачиняє, ба навіть більше – чужим довіряє настільки, що залишає наодинці в кімнаті, щоб ті, не соромлячись, приклалися до образа Божої Матері.
Та, як з’ясувалося потім, це був тільки початок. Другий, тобто нинішній, чоловік Федорівни добрий та працьовитий, але міг інколи заглянути в чарку. Люди ще й застерігали перед одруженням: «Не впускай у хату, бо сама призвичаїшся». Певна річ, жінка парирувала, що й не таке переживала.  Але ж чудасія – з моменту оновлення ікони благовірний зав’язав із оковитою!
І на тому не припинилася Божа ласка. Життя бабусі, з її ж слів, ніби посвітлішало, а працювати стало відчутно легше. От коли є здоров’я лущити горіхи, то Господь буквально наступного дня присилає заготівельника. Ніби дріб’язок, проте їм і цього вистачає на хліб насущний. Те саме стосується всього, за що береться.
Марія Федорівна якось так дивовижно оповідала, поєднуючи гіркоту спогадів та щастя нинішнього дня, що важко було зрозуміти: сумує бабуся чи радіє. І тільки ледь помітний в очах вогник оптимізму впереміж із сльозою видавав позитивний настрій та добродушність господарки.
А пережила жінка насправді чимало. Народилася в Польщі. У чотири не стало батька, в чотирнадцять її з мамою та братом насильно переселили на Херсонщину.
– Це просто якесь жахіття, – чітко пригадує бабця Марія. – З Польщі ми везли чотири вози нажитого добра. Ті фіри рипіли й ледве витримували, щоб не луснути. Тут же совіти все відібрали для буцімто якоїсь колективізації й перетворили селян на рабів. А коли почався голод, то чкурили ми відтіля, як обідранці.
Верталися до Польщі, та не судилося. Так і осіли у волинській Сенкевичівці, яка у той неспокійний час мала статус поселення господарів, що володіли великими наділами землі. Спочатку молода чужинка ходила по людях і допомагала по господарству, однак після ранньої смерті першого чоловіка зрозуміла, що за миску заробленого борошна трьох дітей не прогодує. Потім були довгі роки роботи швачкою, на хлібозаводі та навіть сторожем.  Тож сьогодні бабуся тішиться, що змогла поставити на ноги діток, має затишну хатину, мовляв, чого ж іще хотіти…
А ще вона просто відмовляється розуміти людей, які підтримують комуністів. Баба Марія розгублено знизує плечима від того, що українці так швидко забувають історію винищених поколінь. Та вірить у спасіння, адже каже, що Бог останнім часом подає так багато знаків усім зневіреним, що ті мусять усвідомити: благодать є! І знак її ікони – не виняток.

Автор статті: Олег Горох

0 Комментариев