Родина з Волині всиновила хлопчика

news
Сім’я Галини та Віталія САВЧУКІВ із села Броди Ратнівського району начебто  не вирізняється особливим шиком серед односельчан. Жінка куховарить у  шкільній їдальні, чоловік порається по господарству, їздить на заробітки. Живуть, працюють, світловолосе хлоп’я годують. А воно з любов’ю горнеться до мами-тата, хоча й знає, що є названим сином. Про це пише «Слово Волині».

Хотіли донечку, а всиновили хлопчика

Їхня спільна історія розпочалася вісім років тому, коли Віталій Несторович та Галина Степанівна забрали з Будинку дитини в Луцьку малого Андрійка. Йому тоді було два рочки і чотири місяці…
Про те, щоб усиновити чуже дитя, свого часу навіть не думали. Та коли одного дня до них завітала подруга й запитала, чи не бажають вони взяти на виховання новонароджену дівчинку, від якої хоче відмовитися мама, жінка все-таки поїхала до районної лікарні, щоб побачити немовля. І щойно притулила його до грудей – ніби щось у душі  перевернулося. Саме тоді зрозуміла, що їй уже неважливо, чужа ця дитина чи рідна. Але з’ясувалося, що оформити документи на всиновлення було практично нереально.
Відтак шукати таке ж тепло, яким війнуло від тієї дівчинки, Галина Степанівна подалася до Луцька, у Будинок дитини. Не раз і не два приїздила, але щоразу поверталася додому ні з чим. Так і рік від дня подачі документів на всиновлення майже сплив. Тому коли  зателефонували і сказали, що є… хлопчик, якого можна забрати в сім’ю, жінка летіла до Луцька, мов на крилах.
Готувала себе до того, що, можливо, всиновить дитину, яка потребуватиме особливої  уваги та піклування, але що це буде… руденький Андрійко, навіть подумати не могла. Залишалося одне – сказати чоловікові.
Якого кольору волосся в дитини, по телефону й словом не обмовилася, попросила тільки, щоб збирав речі та приїжджав. А далі все було мов у кіно: вони удвох піднімаються сходами, а назустріч їм працівниця дитбудинку веде хлопчика – рудого, маленького, з добрими оченятами… І воно, те маля, виривається, простягає до чоловіка рученята і видихає: «Тата».  «Це наш син» – тільки й сказав Віталій Несторович, міцно пригорнувши дитину.

Андрійко – найбільше щастя мами і тата

Того дня, коли Андрійко вперше переступив поріг їхньої оселі, Савчуки ніколи не забудуть. Це було чи не найбільше для них свято – почути в рідних стінах дитячий щебет. Вирішили й похрестити свого хлопчика. А за кумів  покликали найкращих друзів – тих, хто вселив у серця думку, що варто наважитись на всиновлення.
Відтоді минуло вісім років. Андрій уже учень шостого класу. Цікавиться технікою, охоче допомагає по господарству. І нині мама Галина вже й не уявляє, як би було, якби взяла не його, а когось іншого. На всіх сімейних фото – щасливе сонячне хлоп’я й такі ж щасливі батьки. І хоч ні чоловік, ні жінка ніколи не приховували від сина, що вони йому не рідні, десь глибоко в душі жив страх, що виросте Андрій, відшукає свою біологічну матір, покине їх на самоті й забуде, яким було його дитинство в сім’ї Савчуків. Якось Галина Степанівна навіть обмовилася про це синові. А він, не вагаючись, відказав: «Ви – мої батьки. Рідні батьки».
Коли вони всиновлювали Андрійка, Галині Степанівні було 42.  Зараз – п’ятдесят. Але в душі вона молода, а може, навіть юна – так хвилюється за своє дитя. Бо, як ніхто інший, знає, як добре, коли є для кого жити і коли будь-яку її тривогу відганяє щире синове: «Мамо, тату, я люблю вас!»
 Марія Лях
0 Комментариев