У Луцьку розкажуть, чому Україна створена для чоловіків в декреті

Лучан запрошують на зустріч із автором книги «Тато в декреті» Артемом Чапаєм, яка відбудеться 24 листопада о 18:30 у книгарні «Є» (вулиця Лесі Українки, 30).

Артем Чапай – український письменник і батько двох дітей. Автор двох книжок мандрів і двох романів, співавтор репортажів про війну. Номінант і лауреат кількох літературних та журналістських нагород. Його твори тричі входили до коротких списків престижної премії «Книжка року ВВС».

Книга Артема Чапая «Тато в декреті» стала відкриттям. Вона ставить питання, якими ніхто не цікавиться у жінок у декреті. Чи тато герой, якщо вийшов з малими на дитячий майданчик або у поліклініку? Через особистий досвід автор аналізує наше суспільство, стереотипи сприйняття материнства і татівства.

«Тато в декреті» – це перша україномовна книга про батьківство вітчизняного автора. Це концентрат років особистого досвіду батька двох синів, зокрема року з гаком у відпустці з догляду за дітьми. Як можна водночас відчувати ніжність і скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок»? Чому, навіть пішовши в декрет, чоловік лишається у привілейованому становищі порівняно з жінкою й чому Україна просто-таки створена для чоловіків із немовлятами? Відповіді на всі ці та інші запитання ви можете почути від автора «Тата в декреті» Артема Чапая 24 листопада в Книгарні «Є» в Луцьк. Початок презентації о 18:30.

Уривок із книги «Тато в декреті», спершу розміщений на сайті «Повага» (povaha.org.ua):

«У день від’їзду молодший син прокинувся о п’ятій ранку, хоч мав би о восьмій. Розраховуючи на розклад дня, я допізна читав. Молодший ще посеред ночі переповз від себе до нас і зручно вмостився між Оксаною та мною. Йому — затишно. А я — сплю на краєчку ліжка. Спина поболює, але сяк-так сплю, і тут — сюрприз! Синочок о п’ятій потягнувся й задоволено дає знати, що чудово виспався! Оксана, видатний прокрастина– тор, до другої чи третьої ночі не спала, бо вписувалась у черговий дедлайн, — тож тепер вона підвелась, узяла ковдру й пішла у вітальню досипати на кушетці.

Малий спершу нічого — мовчки смокче пляшечку. Спати, правда, не дає, бо ж я зобов’язаний пляшечку тримати, а він тим часом своїми тоненькими пальчиками лізе мені під нігті. Не те щоб дуже боляче, але, як би то сказати… проникливо.

За півгодини синові стає нудно. Я хочу бодай валятись, а він уже сповзає з ліжка. Простягаю руку й висуваю йому шухляду комода з одягом — хай порпається. Давай, синку. Порядок має бути! Усе має опинитися в одному місці — на підлозі.

Я задрімав, здається, лише на секунду, а малий уже заповз до мене з картонною книжечкою. Умостився під пахвою:

—   У! У!

—  Ну яка книжечка, масю? Ще сонечко не зійшло!

Я не хочу читати. Я хочу спати. Чи бодай лежати із заплющеними очима. Але синок демонструє, як саме він зараз почне нити. А поруч спить старший, якого краще не будити, доки не час у садочок.

І що? Мружачи очі, у напівтемряві, напівпошепки читаю «Козу-дерезу». Рятує те, що знаю її напам’ять, не треба вдивлятись у літери.

Казочка закінчилася? Нічого страшного, тату!

Починай усе спочатку! Show must go on! Станом на сьому ранку я в напівістеричному стані.

— Фіг з тобою, встаємо.

Іду на кухню робити каву, і кава мені потрібна густа й тягуча, як сироп. Молодший із пляшечкою тупає слідом.

Нічого. «Спокойствие, Вася, только спокойствие». Увечері Оксана відвезе дітей до бабусі, ти виспишся, а завтра нарешті — нарешті!!! — почнеш писати, нормально попрацюєш.

І тут зі спальні лунає сухий кашель. Це старший син. Секунд двадцять або тридцять він кашляє й не може зупинитися, а потім, плачучи, сипить:

—   Тату! Я захволів!

Ну от, Васю, ти й попрацював. Ну от і пописав. Як казав один персонаж: «Жизнь, Вася, це така вєщ, Вася…»

Похнюпивши голову, ти йдеш жаліти старшого сина. Молодший тупає за тобою.

—   Тату! Я хволий! — плаче старший син.

—   То нічого, маленький, то нічого… То трошки. — А сам теж ледь не плачеш, причому не тільки від жалю до малого.

—   Ми сьогодні не підемо в садочок?

—   Ні, маленький, не підемо.

—   Вула [ура]!— І розмазує сльози по щоках.

Правда, щойно син дізнається, що сьогодні не йде в дитсадок, йому явно ліпшає! У нормальний день я таки повів би його, щоб розумний хлопчик раптом не просік, що можна користуватися хворобою. Але сьогодні не так. Краще один день побути з двома замість одного — зате мати надію відпоїти старшого сиропчиком і таки посадити ввечері на поїзд. Цинічні батьки колись уже відправляли бабусям не зовсім здорових дітей.

Утім, цього разу сиропчик навіть не знадобився. Старший за день не кашлянув більше жодного разу. Ніби передумав хворіти. Таке й раніше траплялося.

Я панікував даремно. Мабуть, можна було й у садочок вести — та знають ще в яслах малі діти, що

«луччє перебдіть, ніж недобдіти». Таж я так боявся вранці, що знову всі плани накриються мідним тазом, як це не раз уже траплялося. Оксана полюбляє фразу:

— Батьки прєдполагають, а діти располагають. Увечері я таки посадив їх усіх на поїзд

— але ще вдень, коли стало очевидно, що діти таки їдуть, мої емоції стали докорінно мінятися. Хочеться обіймати обох. Читаєш їм книжечку і млієш від щастя: два маленьких тільця вмостились у тебе під пахвами й туляться. Старший серйозний, лежить на бочку, підклавши обидві долоні під щоку, супиться й декламує разом із тобою:

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами…

Молодший збуджений, тицяє пальцем у вовчика-братика, який прийшов проганяти козу-дерезу, і показує, як виє вовк:

—   У-у-у!

Не минуло й доби, як я пишу цей розділ і з ностальгією згадую, як на вокзалі подали по- тяг, вагони після гальмування випускають повітря, і старший хихотить, прикриваючи рот долонею:

—   Хі-хі-хі! Поїзд пукає!

А молодший, уже в купе, сидить на колінах у мами й картинно простягає до мене ручки.

Вчора панікував, що діти не поїдуть, — а сьогодні сиджу вдома сам і сумую за малюками. І навіть те, що четвертий день не можу знайти правий кáпець і сиджу тільки в лівому, здається зворушливим.»