На «Meridian Lutsk» учасники розповіли про минуле своїх міст. ФОТО
Про дитячі спогади, минуле своїх міст та пошуки самих себе розповіли учасники Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Lutsk».
Дискусія «Перетин культур: старі зв’язки для нових поколінь» відбувалася сьогодні, 7 жовтня, у Палаці культури міста.
Модератор письменник Олександр Бойченко зазначив, що перетин культур стосується минулого наших міст, які є багатокультурними та багато національними. Олександр Бойченко розповів трішки про Чернівці. До сьогодні місто має п’ять народних домів, які були збудовані ще у часи Австро-Угорщини, – єврейський дім, румунський дім, польський дім, німецький дім і український дім. Це все були меншини, які жили в імперії. Вони не співпрацювали між собою, однак не заважали. Чернівці дали багатонаціональну культуру.
Письменник Геркус Кунчюс із Литви розповів, що народився у Вільнюсі, але виріс у Каунасі, де народилися його батьки, дідусь, прадіди тощо. Це було доволі націоналістичне місто, де проживало багато литовців. Жив на головній вулиці Алея Свободи у націоналістичному середовищі. Приїздило багато євреїв, які очікували тут візу до Ізраїлю, тому дитячі спогади Геркуса – він весь час чув ідиш (єврейська мова з групи германських мов, що нею послуговуються переважно євреї ашкеназі, в сучасній германістиці вважається одним з діалектів німецької мови) на своїй вулиці. А згодом одного дня перестав чути цю мову, бо всі євреї поїхали.
Ще один спогад у письменника про те, як студент Ромас Каланта спалив себе знак протесту проти русифікації та радянської окупації Литви поблизу Музичного театру на центральній вулиці, де працювали батьки Геркуса. Письменник пригадує, як бачив тоді тіло.
Пригадує також Геркус, як у 70-х роках батько «спіймав» польське телебачення – це було для них таке своєрідне вікно у Європу. У Вільнюсі ж, де жили родичі зі сторони мами, весь час чув російську мову.
Поетка Наста Кудасава із міста Гомель, що у Білорусі розповіла, що молодша, тому виросла в інший час, коли Білорусь уже не така багатокультурна. До 13 років не чула білоруськомовної літератури. Вона знає, що у Білорусі теж була ідишмовна література, однак лише зараз це починають відкривати. На Гомельщині у 70–80-ті роки ще можна було почути ідиш, однак Наста народилась уже у 1984 році і ніколи в житті не чула ідиш. Були навіть синагоги, однак ніхто про них не дбав. Польську ж мову зовсім не чула, поки не поступила на філфак.
Письменниця Ірина Цілик із столиці України призналась, що у неї із Києвом складні стосунки – це її Ахіллесова п’ята, бо любить Київ сліпою любов’ю і це її особиста історія стосунків із ним. Усі її предки жили у цьому місті і їй подобається думка, що вони ходили тими ж вулицями, що вона тепер водить свого сина. Ірина вважає, що це місто можна відкривати постійно із нових боків. Письменниця розповіла, що вона народилася у Радянському Союзі і її дитинство спершу було таким щасливим. Довкола неї звучала виключно російська мова, жила віддаленому від центру хуліганському районі, мала нормальне дворове дитинство і це був її макросвіт, поки не виявилося, що існують поруч паралельні виміри. Все почалося з того, що її бабуся почала водити її до Союзу українок, як рухнув совок. Із цього моменту почався відлік її власник пошуків себе у цьому Києві, виявляється також україномовному.
Ірина дуже вдячна своїй бабусі, яка водила її тим Києвом, де вона була маленькою дівчинкою під час окупації німцями. Бабуся розповідала, де яка сім’я жила, як гралися, про єврейські сім’ї тощо. Всі ці історії нашаровувалися, і коли письменниця виросла, то почала відкривати для себе історію свого Києва.
Письменниця має дитячу книгу про дружбу однієї дівчинки і її міста:
«Власне це моє освідчення в любові Києву», – поділилась Ірина.
Поетеса Маріанна із Жовкви розповіла, що місто у польські роки мало приблизно 20 тисяч населення. Однак це місто втратили, бо зараз у ньому проживає лише 9 тисяч населення, інші – на заробітках. Це місто поблизу Львова і лежить на дорозі до Польщі та має колосальний потенціал.
Колись у Жовкві була єврейська друкарня. Про неї мало де згадують зараз. У 18 – 19 столітті із цього міста походило не менше 50 визначних представників єврейської культури.
Маріанна пригадала, що у часи її дитинства про євреїв у місті зовсім не згадували, хоча у центрі була синагога. Євреї уникали називатися євреями, поляки так само. А на росіян казали – військові. У них був окремий магазин та школа у Жовкві, де навчалися діти офіцерів. Дідусь Маріанни, краєзнавець теж уникав розмов про євреїв.
У 1992 році Маріанна раптом зрозуміла, що все її дитинство так чи інакше пов’язане із палімпсестом різних культур. Письменниця пригадала, як у восьмирічному віці разом із друзями пробиралися у синагогу, де гніздилися голуби. Діти збирали їхні яйця і мали їх за свою «валюту».
Також у Жовкві було венеційське посольство, а також це місто коронних гетьманів, колиска двох польських королів. У Варшаві головна ікона Матері Божої – це ікона вивезена із Жовкви. Але також це місто маж стосунок і до Литви та Білорусі. У Жовкві поетеса Алоїза Пашкевич видала три перші книги білоруською мовою. Жили там і литовці, які виготовляли якісне скло та продавали його у Російську імперію. Були у Жовкві також вірмени, греки, турки, а загалом, за словами письменниці, можна говорити про Жовкву, як про палімпсест 11–12 народів.
Журналіст та краєзнавець Олександр Котис сказав, що історія про Жовкву нагадала йому історію про Луцьк, як і історія будь-якого міста у Східній Європі нагадує історію про Луцьк, бо всі ці міста мають схожу структуру – місто, у якому кілька національностей.
Краєзнавець зауважив, до прикладу, в історії Луцька ніколи не зустрічаються греки, але одного разу копаючись в архівах, гортаючи списки луцьких пекарень часів Першої світової війни натрапив на список пекарень. Із 40 пекарень 35 власників мали грецькі прізвища. Де вони тут взялися і куди поділися невідомо, бо згідно цих списків, були у Луцьку не більше 1,5 року. Однак в офіційній історії Луцька ніде про греків не згадують. Краєзнавець зауважив, що на початку 20 століття до Першої світової війни 92 % луцького населення – це були євреї, то виходить у єврейському містечку раптом власниками пекарень стали греки.
Згадав Котис також караїмів, яких за легендою тут поселив князь Вітовт ще у 14 столітті. Караїми прожили тут окремою невеличкою громадою до Другої світової війни. Вони тут видавали свої часописи, були свої письменники. Друга світова війна ж повністю змінила міське населення. Було багато поляків, чехів, німців, євреїв, караїмів. Декому вдалося залишитися тут, однак чехи виїхали, німців – виселили, поляки – втекли, караїмів – висели, а євреїв – розстріляли. На місце цих людей, які творили модерну культуру, переселились робітники радянських фабрик, заводів, із сусідніх сіл, невеличких містечок тощо.
Автор статті: Мар'яна Метельська
