Чому Нобелівську премію отримують дедалі старші люди?

Нобелівські лауреати 2016 року з фізики, медицини, хімії: всі вони чоловіки, наймолодшому – 65, решті за 72.

Якщо ж поглянути на першу половину ХХ ст., то типовому лауреату було “лише” 56.

Середній вік володарів премій з фізики взагалі був 47 років, тоді як сьогодні це зазвичай чоловіки за 60.

Насправді в усіх традиційних науках спостерігається чітка закономірність: нобелівськими лауреатами стають дедалі старші люди. Все це почалося в 1950-х і триває досі.

Часто можна почути історії про те, що той чи інший письменник або ж філософ, який жив стільки-то століть тому, був останньою людиною, яка примудрилася прочитати всі книжки.

І хоча це твердження доволі сумнівне, останнім часом знань дійсно значно побільшало. Але чи справді нині настільки багато інформації і теорій, що на наукові прориви спроможні лише літні люди?

Схоже, справа не в цьому.

Ґустав Кьолстранд, старший куратор Нобелівського музею, розповів нам, що сто років тому було лише близько тисячі фізиків. Нині ж їх у всьому світі приблизно мільйон.

“Тож це ще один важливий чинник. Час очікування на Нобелівську премію зростає, а премію не вручають відразу після прориву”, — розповів він.

Навіть сьогодні науковці роблять відкриття в молодому віці. Але оскільки над однією темою працюють тисячі різних учених, а Нобелівський комітет висуває дуже високі стандарти до перевірки номінантів, присудження премії іноді затягується на багато років.

Але запитання про вік продовжує муляти. За минуле століття у світі на багато тисяч побільшало також письменників, економістів і людей, що докладають зусиль для миру. І їхні вікові показники відрізняються від тих, що в науковців. Тож чому так стається, що лауреати з фізики сивіють швидше, ніж їхні колеги, наприклад, з медичної сфери?

Можливо, вся справа в науковій революції початку ХХ ст., яку спричинив бурхливий розвиток квантової механіки.

Пан Кьолстранд звертає увагу на те, що “в першій половині того століття фізика швидко розвивалася, а багато фізиків були молоді і швидко робили відкриття”.

І Нобелівський комітет розумів це.

“Комітет схопився за це. Їх цікавила ця сфера, і вони швидко визнавали досягнення в ній”, — розповів він.

Вернер Гайзенберґ (чиє прізвище стало псевдонімом героя з “Пуститися берега”) і Пол Дірак мали лише 31 рік, коли в 1930-х вони стали лауреатами Нобелівської премії з фізики. Обоє працювали над квантовою механікою.

Це було схоже на винайдення нового набору інструментів, які дозволять швидко плодити нові відкриття. Або, як менш благородно висловився один науковець: “Посередні фізики змогли відкривати велику фізику”.

Але чому проти тенденції старіння пруть лауреати премії миру? Пан Кьолстранд каже, що нині ця нагорода дуже змінилася.

“Комітет премії миру намагається йти в ногу з часом. Вони не чекають, щоб переконатися, що мирні зусилля повністю досягли успіху, або, приміром, в Індонезії запанувала тривка демократія”, — каже він.

Найповільніша революція

Попри всі зміни в тому, як працює наука чи гуманітарна сфера, є щось, що залишається незмінним: переважна більшість нобелівських лауреатів – чоловіки.

Дедалі чисельніша ватага науковців змушує потенційних лауреатів роками чекати своїх премії. А ще це означає, що нинішнє перекошене відношення чоловіків до жінок відображає те, як виглядав світ десятки років тому.

У науці й досі представлено значно більше чоловіків, ніж жінок. Але з поступом руху за різноманітність запас забезпечених премій вичерпується, і згодом рівне представлення обох статей стане реальністю.

У Нобелівському музеї нас запевнили, що хоча немає жодних підозр у тому, щоб комітет навмисно недооцінював роботи жінок, все ж був один випадок, коли журі відійшло від правил.

Коли в 1903 році Марію Кюрі не висунули на Нобелівську премію, її чоловік і водночас співавтор дослідження про радіацію заявив про протест та відмовився приймати нагороду. Тоді журі вирішило технічно зарахувати її запізнілу заявку від 1902 року, і вона стала першою жінкою, яка отримала Нобелівську премію.