Луцькі жінки у давнину: як любили, за що страчували та як чоловіків захищали
Які колись були жінки у Луцьку та чим запам’яталися в історії міста, розповіли на незвичній екскурсії, приуроченій до Міжнародного жіночого дня.
Екскурсію організувала вчора, 9 березня, Оксана Штанько, історик, старший викладач кафедри документознавства i музейної справи СНУ iменi Лесi Українки, працівник КП «Центр туристичної інформації та послуг».
Розпочали традиційно від Луцького замку, де Оксана, спробувавши відтворити події 1575 року, повісила вірш «Чи є в Луцьку Білоглова».
Вірш цей пов’язаний з історією Ганни Борзобогатянка-Красенської та Олени Копоть. Ганна була дружиною Олександра Жоравницького, луцького ключника. Всі ключі від Луцького замку, від скарбниці і не тільки, локалізувались у його кишенях. Він мав брата набагато молодшого від себе — Яна, або ж Івана. Іван, на відміну від старшого брата, взяв собі за дружину кохану дівчину. Звали її Олена Копоть. Жінка була неймовірно гарна, але на відміну від своячки, бідною. Ганна заздрила своячці і дуже часто потикала їй, що та така бідна вийшла заміж за багатого чоловіка. Олена у травні 1575 року написала вірш, який ввійшов в історію української літератури, як перший сатиричний український твір. Стосувався він Ганни, висвітлював усі негативні риси її характеру. Аби оповістити місто, вірш був вивішений на всіх видних місцях Луцька. Одним із таких місць стала вежа Луцького замку.
Біля Лесиного ясена екскурсовод розповіла про Лесю Українку. Поетеса любила приходити сюди разом з братиком Михайликом. Біля садиби Косачів Оксана зачитала перший вірш Лесі Українки – «Надія».
На ринковій площі колись, окрім ярмарків та судових засідань, відбувалися привселюдні страти-екзекуції. Це могло бути відрубування голови мечем, бичування людини тощо. Такі речі відбувалися, як оповідають документи, досить часто. Причиною страти жінок було перелюбство. У 1596 році жінку було покарано, а чоловік, відкупившись, пішов собі геть. Ідеться про справу Станіслава Хрустеля і Ганну Войтехову, дружину луцького столяра. Перелюбника якось застали у будинку чоловіка, він був під лавою, а капці його разом з одягом валялися в постелі. Чоловік заручився підтримкою трьох свідків (бо потрібно було іти до будь-якого суду з трьома свідками).
Коханців зловили та тримали в підземеллі луцької ратушної в’язниці, а потім привселюдно судили. Жінці відрубали голову мечем, а кат, коли страчував Станіслава, то промахнувся. У свідомості тогочасних людей було таке, що якщо меч відстрибнув, то є на то Боже провидіння, і вдруге карати чоловіка просто не можна. Насправді ж чоловік підкупив ката.
У 1566 році на Ринковій площі сталася ще одна цікава справа – жінка стала на захист свого чоловіка, який був, вочевидь, не дуже відважний. Зустрівшись із своєю сусідкою, він сказав їй декілька образливих слів. Імпульсивна жінка вчепилася йому в бороду. Тут біля нього постала його дружина, яка вп’ялася, як написано, в перси отієї жінки, яка посміла образити її чоловіка, і побила її добряче.
Біля Хрестовоздвиженської церкви Оксана розповіла про Гальшку Гулевичiвну. Жінка останні роки свого життя провела тут. Попросила свого сина Михайла поховати її у крипті цієї церкви.
У цю ж церкву Олександр Мозеллі з Греції привіз до Луцька лівицю, тобто ліву руку святої Варвари. До початку 18 століття рука перебувала тут.
На Братському мості, через який колись в’їздили до Луцька, учасники екскурсії почули про Катерину Десницьку, більш відомішу у Луцьку як принцеса Сіаму. Жінка народилася 27 квітня 1886 року. Катерина вчилась у Санкт-Петербургзі, де тримала диплом медсестри, і подалася на фронт на російсько-японську війну. Перед тим сталась важлива подія у її житті – вона познайомилась із красенем-гусаром. Виявилося, що хлопець – принц Сіаму. Однак Катерина не хотіла заміж за нього, бо була бідна. Та він настільки закохався в дівчину, що писав їй листи на фронт. Врешті вони одружилися. В них народився син. Дівчину не визнали, однак після смерті батька принц став спадкоємцем трону. Він закохався в іншу жінку та одружився з нею. Катерина не захотіла терпіти це, тому вони розлучилися. Коли принц помер, то все ж таки приїхала хоронити його. Десницька була одружена ще з американцем, та з ним теж життя не склалось.
Останнім пунктом екскурсії була історія про Олену та Iрину Левчанiвських. Оксана зачитала декілька уривків із дитячих спогадів Ірини про маму – сенаторку Олену, про Луцьк, про тодішні часи та життя.
Учасники сподіваються, що невдовзі їх запросять на нову нетипову екскурсію від «Центру туризму та послуг».
Автор статті: Мар'яна Метельська



























