Їх розлучила війна: Лучанки, які не мають часу здаватися. ФОТО

news

Війна на Сході, спричинена військовою агресією Російської Федерації, триває уже четвертий рік. Хтось бореться за цілісність території та незалежність країни там, у АТО, як називає ситуацію влада, уникаючи справжнього терміну. Інші тим часом чекають і всіма силами пришвидшують перемогу тут – у мирній частині України.

Жінки, про яких ми хочемо розповісти читачам, скромні та звичайні лучанки, однак за цією простотою та скромністю приховані важке чекання, тривоги, довга боротьба із системою, чималий шмат непростої, іноді монотонної роботи, часом докори від знайомих та відсутність підтримки. Три жінки, чоловіки яких підписали контракт та пішли до Збройних сил України, аби захищати Батьківщину, чекають, надіються, допомагають бійцям, борються за зміни та роблять все, щоб виховати із своїх дітей свідомих українців.

Наталка Скиба: «Занепадати духом немає часу»

У Наталки двоє дітей, а чоловік – від самого початку в АТО, однак вона навіть не думає занепадати духом чи скаржитись, бо ніколи, та й важливо, щоб чоловік  знав, що вдома його чекають, підтримають і зрозуміють. Попри те, що має двох дітей, є волонтером, то жінка ще й підпрацьовує фрілансером.

Коли чоловіка забрали, то одній дівчинці було п’ять років, іншій – сім місяців. Однак Наталка від початку вирішила, що занепадати духом немає часу. Потрібно було шукати чоловіку на Схід військове спорядження та медикаменти. Коли уже все було придбане, далі займалась збором загальної  допомоги для підрозділу з аптечками, наскільки дозволяв час та маленька дитина.

«Пізніше я дізналась з білбордів про волонтерський рух «Меценати для солдата» («МдС»), який активно допомагав сім’ям демобілізованих АТОвців. Неодноразово отримувала від них допомогу. Але все ж вирішила, що важливіше допомагати іншим. Так і залишилась в цьому русі, уже, як волонтер. Мої діти завжди зі мною на благодійних заходах і у них формується те розуміння, що важливо допомагати тим сім’ям, які цього потребують»,  – розповідає Наталка.

Наталка за свою волонтерську роботу скромно каже, що просто отримує задоволення від того, що комусь допомагає:

«Питання в тому, хто ще більше отримує, чи ті дівчата, які отримують допомогу, підтримку чи я, яка отримує задоволення від позитивного результату. Тут іде зворотна реакція, коли ти бачиш щасливих задоволених дівчат, дітей, бійців, які приїжджають радісні з тої реабілітації, куди ти їх відправив, то тоді приємно працювати. Тоді приходить те натхнення і хочеться далі щось робити».

«Коли чоловік бачить похнюплену дружину, яка жаліється постійно, що я не встигаю, що я не можу робити щось, звичайно, він себе буде відчувати винним, у тому, що він поїхав туди. Стараюсь менше розказувати йому про ці проблеми, які є, казати, що все добре, більше позитиву дати в телефонних розмовах, фотографії дітей відправляю. Це його підтримує», – розповідає жінка.

Її ж дівчатка, каже, хворобливо сприйняли бажання тата піти в АТО, який згодом після мобілізації вирішив підписати контракт:

«Це було його зважене рішення, хоч він і поставив нас перед фактом, що уже всі документи погодженні щодо його контракту. Він не радився з нами, документи почав оформляти, і вже тоді розповів про те, що він іде. Дівчата спочатку не розуміли. Стараєшся, щоб вони більше спілкувалися з ним по телефону, фотографії одне одного пересилаєш, щоб бачили одне одного, але вони відчувають оцю нестачу, коли бачать інших татусів з дітьми. Вони можуть не показувати того, але ось старша у душевних розмовах розказує, що їй боляче, як бачить, коли татусі зі школи забирають своїх дітей. Меншенька, коли іноді насвариш її чи впаде і плаче, коли питаєш чого плачеш, каже, бо тата немає. Коли він приїздить у відпустку, то кілька днів, що він може побути вдома, він проводить весь час з дітьми, щоб вони могли згадати, що це таке тато. Я йому вдячна, тому що він не втрачає ось цей зв’язок з дітьми, бо діткам дуже важливий вплив тата. Важливо те, що за ті кілька днів він їх може чомусь навчити, розповісти щось приємне та корисне, найважливіше, щоб він був поруч, був прикладом для них. Хотілося б, щоб був ближче, бачився з ними частіше».

Наталка на Х Міжнародному джазовому фестивалі «Art Jazz Cooperation 2017» із донечкою (праворуч на фото)

Попри бажання, щоб чоловік був вдома, Наталка поважає його рішення піти в АТО:

«Це його вибір, і я це сприймаю не тільки з патріотичної точки зору, а й з точки зору, що він себе знайшов у цьому, як військовий. Він працював менеджером, у компанії, досить нормальну зарплату мав і навіть, коли очікував на підтвердження контракту мав пропозицію підвищення на роботі, але він зробив свій вибір і цим шляхом хоче іти далі. Я тішуся, що він хоче мати і другу освіту, хоче щось робити, щось міняти. Інша справа, що у нашій армії міняти щось зсередини не дуже дають, але він така людина, що навіть на своїй посаді хоче робити роботу якісно і протистояти тій несправедливості, яка є в цій системі. І так повинно бути –  має в армію прийти молоде покоління, інше покоління людей».

Щодо підтримки місцевої влади, жінка розповіла, що соціальні служби у Луцьку працюють, однак багато сімей не знають про цю діяльність. Хоча, на її думку, особистий контакт соцпрацівників із АТОвцями та їхніми сім’ями неможливий, оскільки працівників дуже мало і у них просто не вистачає часу та фізичних сил. Однак, за словами Наталки, соцпрацівники часто запрошують на різноманітні заходи, пропонують продуктові набори тощо. На її думку, ситуація набагато гірша у районах – жінка знає про випадки, які були у попередні роки, коли працівники самостійно зі своїх зарплат докладали кошти, аби купити дітям кілька зошитів і ручок.

«Я знаю, що районних діток забувають, і з ними не працюють так, як з луцькими, чи з тими, які у великих містах. Тут вже волонтери десь допрацьовують більше –  у нас на Волині сім’ї, де чоловіки загинули, увагою не обділені і ми про них турбуємось, намагаємось з районів витягувати на різні заходи, закордонні поїздки чи поїздки у різноманітні табори».

Наталка також вважає, що держава повинна більше турбуватися про людей, про їхній моральний стан, дотримуватися, як мінімум, таких речей, як хвилина мовчання за хлопців, які загинули, оголошували дні жалоби тощо.  На жаль, багато, що робиться лише формально.

«Люди не хочуть бачити війни, і вони проявляють свою неповагу до бійців, тим самим, що батьки дають дітям гроші на петарди чи не розповідають, що не роби такого: бійці повертаються з війни і дуже важко переносять ці вибухи петард чи салютів. – каже жінка. – Якщо ми щось святкуємо, то так само ми не повинні забувати про бійців, ті самі хвилини мовчання перед святковими заходами.   Зазвичай, у нас, якщо місцеві концерти, то надають і бійцям і дівчатам-вдовам квиточки, щоб вони мали можливість десь піти відволіктися, зрозуміти, що про них дбають тут».

Є і проблеми, які Наталка поки не знає, як вирішити:

«Кожна вдова чи жінка чоловік якої в АТО стикається з чисто побутовими проблемами. Тепер їй потрібно бути і за маму і за тата. Встигати усе за двох. Це фізично і психологічно дуже важко, але вибору особливо немає. Дітки мають виховуватися  щасливими та  доглянутими.  Але дякувати, що відгукуються друзі, родичі, волонтери та допомагають справлятись з багатьма труднощами».

Також жінка наголошує на важливості психологічної підтримки:

«Завжди важливо мати психологічну підтримку з боку, як друзів так і чужих людей. Адже випробовування війною не з легких. Часто жінкам потрібна і допомога психолога. Дякувати соціальній службі,  в Луцьку є до кого звернутись, а в районах більш плачевніша ситуація. Якщо говорити про хлопців АТОвців, то кожен з них після демобілізації мав би мати обов’язкову  гарну психологічну реабілітацію. На жаль, в ЗСУ про це ніхто не думає.  А самі демобілізовані про свій психологічний стан дбати не будуть».

Переживає Наталка і за жінок, які живуть у селах:

«У них господарство, городи, діти. Я навіть не уявляю, як вони справляються, тому що дівчата-вдови розповідають про те, як вони працюють, коли приїжджають на наші заходи. Я вважаю, що вони героїні через те, що тягнуть на собі реально важку роботу та, яка є в селі, – косять, рубають, важкі мішки носять… Часто за сільськогосподарською роботою і ніколи приїхати на певні заходи, які ми проводимо в Луцьку чи поїхати на відпочинок з дітками. Буває, що вириваються лише на день, щоб ввечері повернутись додому далі господарювати. Дівчата насправді молодці, але ті всі проблеми, які у нас є, вони загартовують і не дають опустити руки».

 

Лідія Кульчицька: «Найперше потрібно дати дітям освіту»

У свої лише 42 роки жінка встигла уже пережити багато чого у житті, однак ніколи не здається і мріє лише про те, щоб чоловік швидше повернувся додому і вони вперше у житті поїхали на три дні відпочити самі.

Раніше Лідія викладала у Львові в університеті, потім працювала у одній із львівських газет. Закінчила математичний і економічний факультети. Зараз вивчає право у Луцькому інституті розвитку людини. Коли приїхала у Луцьк у 2003 році, була пропозиція стати директором однієї з мереж магазинів, але відмовилась, бо дитині не було ще трьох років. В університеті місця не знайшлося. Свого часу мала свій відеопрокат на Кічкарівці (ред. – мікрорайон Луцька). Шість років тому закрила. Працювала також в агентстві нерухомості. А зараз немає можливості працювати, оскільки виховує дітей.

Чекає Лідія чоловіка уже четвертий рік із АТО, виховуючи тим часом сама троє дітей-школярів:

«Ми з ним з уже 24 роки разом. Він все рівно завжди зробить так, як він хоче, у мене не питає. Приїхав зі Сходу з бригадою після важкого серпня 2014 році і говорить «Я підписую контракт». Кажу, а у мене спитатись не треба? «Що я в тебе питатись буду, ти що хочеш сказати, що ти скажеш ні?», – пригадує жінка, посміхаючись.

Поїхав в квітні 2014 року чоловік без речей, дорогою на Рівненський полігон поламався транспорт у них. Лідії тоді вдалося тим часом, поки ремонтували машини, завезти речі для свого Сергія. Вже у травні той із Рівного виїжджав на Схід:

«Я взагалі в шоці була, я оце йшла на мосту, що від «Каравану» до вокзалу, 2 травня, у мене сльози текли, люди на мене дивляться, – згадує зараз уже із усмішкою, за якою приховано чимало переживань, жінка. – Діти приходили зі школи і розповідали, що більшість школярів вважають, що мобілізовують тільки одних «зеків». Зараз ставлення зовсім не таке, яке було навесні 2014 року».

Контракт Сергій підписав на початку 2015 року, а мобілізований був 12 квітня 2014 року. Жінка два роки перед тим перехворіла важкою формою енцефаліту та перенесла мікроінсульт, фактично була паралізована. Отож, чоловік пішов в АТО, а вона лишилась із трьома дітьми одна. Тоді дівчинка ходила ще у дитсадок, а старші хлопці – у школу. Перед тим 4 січня  захворіла свекруха на інсульт. Родичів, щоб допомогли, немає. Все сама. Після хвороби, Лідія не може на далекі відстані їздити у маршрутках, починається сильне запаморочення, до того ж проблеми із серцем:

«Кардіохірург каже, що треба в Київ, в інститут Амосова на операцію. Це коштує чималих грошей, але я в житті стільки грошей не назбираю», – змирилась жінка.

Доводиться у Луцьку винаймати квартиру, а у Рокинях квартиру, де жили, – виставити на продаж. На жаль, поки що не вдається її продати ні за яку адекватну ціну. Родина стала тим часом на чергу у програмі 50 на 50:

«Але не можу ніяк продати цю квартиру, я вже таку ціну ставлю, щоб вже би тільки продати, на нову навіть не вистачить. Кредити АТОшникам ніхто не дає. Я відчуваю, що я до кінця життя буду на орендованих квартирах жити, – із сумом у голосі каже Лідія. –  Бо у цій програмі у черзі з 94 людей ми – 92. У пільговій черзі на житло – 748, а про загальну вже мовчу. У рік вісім квартир видають за цією програмою. Це нереально».

Лідія на Х Міжнародному джазовому фестивалі «Art Jazz Cooperation 2017»

Тим часом думати про своє здоров’я ніколи. Головне здоров’я дітей і зараз більше акцент роблять на середнього, бо має проблеми зі здоров’ям і змушенні оформляти групу. Цілий червень пробули в Києві на обстеженні в інституті ендокринології та обміну речовин.

Попри всі складнощі життя Лідія виховує дітей так, щоб вони гарно вчилися – діти ходять на багато гуртків (танці, фортепіано, вокал, моделювання, плавання, інформатика, програмування, англійська, польська, гітара, греко-римська боротьба, автомоделювання) займають призові місця на олімпіадах, виграють конкурси, менша уже задумується про те, що буде лікарем – або ветеринаром або лікуватиме людей.

На Х Міжнародному джазовому фестивалі «Art Jazz Cooperation 2017» із донькою та її подругою

Каже, що пересічні люди не розуміють доволі часто вчинку Сергія:

«А ми, що посилали? А він, що ідіот? А він підписав контракт, у нього там шалені гроші, – говорять так. – А ми винаймаємо квартиру, і нас зимою йшло 7,5 тисяч гривень на оренду та комунальні послуги.  У поліклініці мене питають «Ви атошні?», але  знаю, що хірургстоматолог, як зуб рве, він знеболювальне зі своєї кишені дає, то я мовчу, кажу, що – ні. Я можу заплатити гроші, вважаю, що у мене є руки-ноги, я зароблю. Знаю, що в багатьох загинув тато. Є люди, які не можуть заробити».

Лідія на Х Міжнародному джазовому фестивалі «Art Jazz Cooperation 2017»

Волонтерської підтримки Лідії вистачає, в основному допомагає Руслан Теліпський, координатор проекту «Меценати для солдата». Основне, дітей відправляють на відпочинок:

«Діти їздили у Замлиння, були дуже задоволені». – відгукується Лідія.

Також жінка дуже вдячна волонтерам з Києва, зокрема Людмилі Кравцовій, Вікторії Люлька та колегам чоловіка – Олені Єрмоловій, Олександру Єрмолову, Оксані Ярмаченко, які допомагали бійцям.

За програми місцевої влади каже не знає, бо не цікавилась.

Сумує дуже за чоловіком, бо він навіть як приїздить, то мусить їхати у справах до військової частини.

«Він від сили місяць був вдома. На автостанцію прибіжу, поцьомаю у щічку, поки він проїздом з Рівного у Володимир, – зізнається жінка. – Вчиться на комп’ютерній інженерії на 5-му курсі, мав приїхати захистити диплом – не відпускають. Має час лише до 1 вересня захистити диплом, інакше освіта «згорить».

Про його здобутки, каже, дізнається  від інших, бо дуже скромний. Колись, до прикладу, у липні 2014 якийсь чоловік  хотів підірвати всіх:

«А у мене чоловік східними єдиноборствами займався, він якось побачив і його зупинив. То передав грамоту і каже нікому не показуй, то привіз медаль минулого року, і каже, заховай, де у нас лежать дорогоцінні речі».

Дуже дратує Лідію, коли пишуть у «Фейсбуці» «От би тих алкоголіків в АТО»:

«У мене чоловік каже, що нащо вони там потрібні. Люди ви не розумієте, що ви говорите там потрібні хлопці, на яких ми можемо покластися. Відправлять сина чиновника, оцього мажора, як вони кажуть, як на нього можна надіятися? Продасть…».

Дуже мріє Лідія про відпочинок із чоловіком. Мрія невелика – всього на три дні у Карпати:

«Я жодного разу за 22 роки ніде у відпустці не була. Життя непросте було таке у нас. Є мрія на три дні в Карпати – самим без дітей лишитися».

 

Олена Андрієнко: «Всі війни колись же закінчувалися»

Ця привітна жінка від 2014 року настраждалась чимало. Чоловік був мобілізований у першу хвилю з квітня 2014. Ніхто не знав на який період принесли повістку, казали, що на місяць, а  виявилося, що по цей час, а вона, тим часом, – воює на своєму фронті.

Чоловіка Олени Олега мобілізували в 51 ОМБ. Однак до фронту він не дійшов – зламав ступню під час навчання на Рівненському полігоні. Довге лікування. Потім, на жаль, він зламав і другу ногу. Хоча із підірваним здоров’ям та Олег підписав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України до кінця особливого періоду, адже не міг дивитись, як гинуть молоді хлопці. У 53 ОМБ, де немає жодного бійця з Волині , він воює уже четвертий рік, а  вона чекає його,  виховує двох дітей та час від часу бореться із бюрократією.

Олена розповіла, що контракт тепер ніяк не можуть розірвати через безлад із документами. Щось неправильно оформили, і в його справі відсутній наказ на  призначення за контрактом. Тож виходить, що  контракт є,  а наказу не існує. Скільки вона уже не шукала підтвердження, надсилала запити:  або повністю ігнорує військова частина, хоча приходить повідомлення, що лист отримали, або чоловік передає довідки  з різними неправильними датами.  Є навіть довідка, що він служить з грудня 2013 року.

Сім’я має надію, що до грудня цього року  вдасться розірвати цей контракт, бо чоловік уже своє відслужив – за ці роки похитнулось здоров’я:  дає про себе знати життя в наметах зимою та літом, окрім зламаних ніг, була перебита грудна клітка,  запалення нирок, численні бронхіти, ампутували два пальці на нозі.

Олена виховує двох дітей – 18-літню дочку та 7-річного сина, який 1 вересня йде в перший клас.  Валерія не змогла бути байдужою та долучилась до волонтерського руху «Меценати для солдата» – влітку була волонтером у дитячому таборі для діток бійців АТО «Волинські Вакації» в Замлинні, де разом із братиком отримала масу позитивних емоцій. Зокрема із вдячністю згадує дружин Небесного Легіону Аллу Зелінську та Світлану Гаврилюк.

«Про волонтерів також можу багато розповідати. Дай Бог здоров’я засновнику Руслану Теліпському та його команді за величезну роботу, чесність, відданість, безсонні ночі. Одночасно допомагати такій кількості людей, опікуватись вдовами, дітьми, організовувати свята, подорожі, відпочинки, лікування і ще багато різноманітних подій здатні тільки люди з величезним серцем і прекрасною душею, – доповнює Олена.

Тим часом Олені теж вистачає з ким воювати. Її замучила бюрократія. Коли дочка вступила до  університету у Львові, їй там довелось вибивати місце у гуртожитку – дали жахливу кімнату в найгіршому гуртожитку, де не було 50 років ремонту: без дверей у блоці, з побитим вікном,  із унітазом без бачка, який тече, та грибком на стінах. І це при першочерговому поселенні, заявивши, що тепер кожен другий АТОвець і радійте, що поселили. Завдяки Спілці воїнів АТО Волині, а саме уже покійному голові спілки Олегу Твердохлібу та юристу спілки Тетяні Климчук тоді вдалось домогтися справедливості і поселити дитину у кращі умови.

Згодом – нові проблеми. Дівчина, маючи лише одну четвірку, а все інше – відмінно, не змогла витягнути на стипендію. Згідно з новими правилами Міносвіти, у рейтинг потрапляє лише 40 відсотків бюджетників. За законом, вона мала право у такому випадку на соціальну стипендію. Тож тут і  нова проблема – у Луцьку в департаменті соцполітики ніяк не можна було отримати довідки, що чоловік перебуває на обліку в ЄДАР пільговиків Луцька, як учасник бойових дій. У  довідці чоловіка, яка підтверджує участь особи в АТО, відсутнє посилання на закон, який визнає статус учасника бойових дій, а дата видачі була тримісячної давнини. Порадили жінці з’їздити до військової частини і привезти потрібну довідку. Ще в департаменті  були сумніви, щодо назви військової частини «Польова пошта В 0927».  Олені довелось пояснити, що в Сєверодонецьк  за довідкою не поїде, та й не поштарем працює чоловік. Стипендію все ж вдалося отримати.

Олена Андрієнко із донькою Валерією

Не зважаючи на труднощі, долучається Олена активно і до волонтерської діяльності. Разом із студентами Волинського інституту економіки та менеджменту, де вона працює, долучаються до заходів, які проводять «МдС», організовують майстер-класи для діток із виготовлення мила з майстринею Світланою Мартинюк, долучаються коштами, купували бійцям шкарпетки, засоби гігієни, набір ключів для ремонту транспорту. До того ж, сам інститут перший у Луцьку  у 2016 запросив на навчання безкоштовно бійців АТО. Зараз ці шестеро студентів навчаються і до Олени ставляться як до рідної мами, постійно звертаються до неї із своїми проблемами, навіть телефонують пізно ввечері:

«Хай телефонують, мені не важко», – посміхається Олена.

Олена не просто викладачка для своїх студентів ВІЕМУ, а й подруга та друга мама

Щодо підтримки місцевої влади, то, каже, немає чому скаржитися. Завдяки покійному меру Миколі Романюку, харчування дітей – безкоштовне, їх запрошували на заходи, свята, концерти, вони отримували подарунки. Мер піклувався, не давав їм сумувати,  дякував діткам, що у них такі сміливі та мужні татусі. Працівники соцслужб для сім’ї, дітей та молоді Луцькради не зважаючи на те, що дітей АТОвців з кожним роком все більше, вже четвертий рік запрошують на майстер-класи, екскурсії, вручають харчові набори, і подарунки.

«Цього літа  отримала для свого першокласника шкільний  рюкзак із всім необхідним для школи та вишиванку від управління соцслужб та підприємств-спонсорів. Дуже допомагає підприємство ПАТ «Волиньгаз», де чоловік досі вважається працівником. Я спілкувалась із атошниками Вінницької області, то там набагато менше допомоги», – розповіла Олена.

Щодо земельних ділянок, то у Луцьку і поблизу для бійців пишуть відмови – кажуть немає вільних земель.

«Землю виділили  в селі Ботин під садівництво. Ще ділянки не бачила, немає можливості поїхати та подивитись, лякає паперове та матеріальне  оформлення ділянки. Я нічого не хочу, щоб лише всі були живі і здорові», – каже жінка.

Олена зізнається, що важко на свята, важко гуляти ввечері, важко відпочивати було цього року із дітьми на Світязі, коли п’яні  чоловіки кричали «Героям слава!» Багато знайомих її чоловіка не зрозуміли чому він підписав контракт, коли до демобілізації лишався місяць.

«Важко, тому що бачимся раз на півроку. Коли чоловік приїхав у відпустку і просив у друзів допомогти купити  запчастини для військової техніки , на це він почув «Давай ми скинемось, тебе викупимо звідти. Чого ти туди вліз?». Вдома, коли чоловік у відпустці, не хоче він нікого бачити, окрім своєї сім’ї. Дуже став замкнутий, інколи достукатися дуже важко. Просто хоче, аби його ніхто не чіпав, ніхто нічого не розпитував», – розповідає жінка.

Переживає особливо Олена, що у хлопців немає психологічної допомоги та підтримки:

«Важко буде тим хлопцям. Наша влада у тих хлопців вибиває патріотизм. Дуже боляче мені дивитися на п’яних у формі. Цим хлопцям треба допомога, хоча як їх направити, щоб вони скористалися цією допомогою теж незрозуміло».

В очах Олени надія, щоб нарешті цей день настав і чоловік повернувся:

«Хочеться, аби вже швидше те все закінчилось, бо знову будуть свята – Миколая, Новий рік і Різдво. Згадуєш, який рік дитина бажає не подарунка, а щоб тато повернувся додому і настав мир. Будемо сподіватися, що наша мрія здійсниться, бо вже настраждалися. Всі війни колись же закінчувалися».

***

Координатор волонтерського руху «Меценати для солдата» Руслан Теліпський гарно відгукується про всіх трьох жінок. Лідію Кульчицьку знає два роки, її дітки їздили у табори, приходили на різноманітні заходи. Жінка, каже Руслан, привітна.

А от із Наталкою Скибою та Оленою Андрієнко знайомі досить тісніше, оскільки обидві жінки допомагають у волонтерській діяльності.

«Олена Андрієнко відгукується на наші пропозиції, долучається до проведення наших заходів і завжди підставляє плече. І так само її донька, яка також є нашим волонтером. Не ми просимо, вони самі звертаються, щоб допомогти. Мало слів, є конкретна допомога», – каже Руслан.

А Наталку взагалі вважає своєю правою рукою у волонтерському русі «Меценати для солдата»:

«Наталка прийшла до нас також, користуючись послугами, як дружина АТОшника, і приємно, що вона перейнялася нашою філософією, нашим підходом і стала спочатку волонтером, потім координатором, а зараз взагалі – моєю правою рукою у «Меценатах для солдата». Був переломний період у нашому русі, коли багато людей відійшло і Наталка одна з небагатьох, котра взяла великий шмат роботи – чорнової роботи, яку ніхто, практично, не бачить. Особисто я як координатор цього проекту щиро їй вдячний за довіру, за те, що вона підтримує мене і багато що робить. Не зважаючи на ті обставини, що у неї двоє дітей, вона знаходить час, щоб займатися волонтерською діяльністю, у будь-який момент. Вона жодним чином не протидіяла тому, що чоловік в АТО, все робила, допомагала, інколи поступаючись особистими якимось пріоритетами, особистими благами. Це її особистий фронт для пришвидшення спільної перемоги. Її заслуга дуже велика. Наталка – основний куратор проекту «Діти Небесного легіону». Ми в тандемі дуже багато зробили. Дуже хороша людина, співпереживає чужому горю, а до себе намагається не привертати увагу, завжди в тіні практично».

Щодо підтримки місцевої влади та Волинської ОДА, програми зараз в основному розраховані на сім’ї загиблих та безвісти зниклих бійців, хоча сімей АТОвців теж намагаються допомагати продуктами, путівками на відпочинок тощо. Зокрема, Луцькрада для цього залучає спонсорів.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інформаційного порталу «Волинь.info» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: newsvolyn.info@gmail.com

 

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

0 Комментариев