Волинський фельдшер 40 хвилин боровся за життя 2,5-річного хлопчика, який втопився у ставку

news

І таки зумів «завести» серденько дитини. Зворушливу історію дивовижного порятунку маленького волинянина розповіла “Волинь Нова”.

 

Ймовірно, під водою малюк був понад 10 хвилин 

20 березня ніщо не віщувало біди в домі Віктора та Ольги Шафранських. Глава сім’ї їздив у справах і взяв із собою малого Стасика. Жінка поралася у хаті.

— Виглянула на подвір’я, бачу, повернулися мої хлопці й племінник разом із ними. Через якийсь час іще раз вибігла, питаю: «А де малий?» Кинулися шукати — ​ніде нема. Я побігла до своєї сестри, може, до неї Стасик подався. Чоловік — ​в інший бік, але марно. Усіх сусідів підняли на ноги. Хвилин 15 пройшло, поки хтось із них гукнув: «Чогось ваш собака не відходить від ставка, що за городами». Племінник кинувся туди — ​а на воді зверху вже тільки вишнева курточка виднілася, — ​здригається голос мами маленького «підводника».

Ставки у цьому кутку селища є майже у всіх, так люди рятуються від підтоплень. Але водойми обгороджені, тож ніхто спочатку й не подумав, що хлопчик забреде до однієї з них, не найближчої, знайде лаз в огорожі й опиниться у крижаній купелі.

— Виклик у диспетчерську надійшов близько 18 години. Буквально через три хвилини ми з водієм Юрієм Карповичем були вже на березі, до якого з пункту екстреної медичної допомоги рукою подати. Це щастя, що на той момент знаходилися на місці, а не десь у віддаленому селі. Схопив я дитину, зірвав одяг — ​посиніле, холодне тільце без ознак життя. Став проводити реанімаційні заходи — ​нема результату, вивести із стану клінічної смерті не вдається. Півгодини в напрузі не розгинав спини над малим, що не робив — ​не відновлюється серцебиття. У мене вже душа холоне: як я скажу матері, що дитя померло? Не припиняю спроб його оживити, в автомобілі у нас є ларенгіальні маски, мішок Амбу, дефібрилятор. Від обладнання багато залежить, але далеко не все, — ​згадує Валентин Йосипович найекстремальніший випадок у своїй практиці.

За майже 30 років роботи на «швидкій» чоловікові не раз доводилося витягувати пацієнтів буквально з того світу. Але цього разу, як каже Валентин Йосипович, без Божої помочі не обійшлося. До ставка позбігалося багато людей. Сусідка Шафранських, медсестра Алла Мартинюк, зрозумівши усю складність ситуації, стала обдзвонювати місцевих священиків, аби вони молилися за хлопчика.

Очевидці розповідали нам, що серед натовпу на березі начебто був і лікар, спостерігав за тим, що відбувалося, але не втручався. Люди, далекі від медицини, надивившись телесеріалів, тільки відволікали Валентина Йосиповича «цінними» порадами: «Є дефібрилятор — ​давай розряд, лупи…»

— Згідно з протоколом, якщо за сорок хвилин не вдалося реанімувати утопленика, то вже пиши пропало. І тут нарешті в останній момент апарат дає ледь чутний звук, який свідчить, що серцебиття відновлюється! Я відчув неймовірне полегшення і зрозумів, що моїми руками воскресив хлопчика Бог, — ​досі хвилюється, розповідаючи цю драматичну історію, Валентин Кот.

Окрім Стасика, раніше врятував Соломійку і Сашу 

Малий шибеник, побачивши нас, трохи злякався. Але вже через кілька хвилин Валентин Йосипович знайшов із ним спільну мову. Став у пригоді досвід спілкування з хворою малечею, до якої часто їздить на виклики.

— Стасик із осені ходить у садочок. Як нема синочка вдома, мені часом аж страшно, що його взагалі могло в нас не стати. У реанімації обласної дитячої лікарні сказали: «Дякуйте тим, хто надавав першу допомогу», — ​пригортає малого мама Ольга.

За хвильку непосида уже на руках у свого рятівника, хвалиться іграшками й демонструє, який він сильний. На щастя, організм хлопчика успішно справився із наслідками клінічної смерті. Малюк здоровий, жвавий, кмітливий.

— Ось тут, на шийці, колов у яремну венку, бо інших взагалі не було видно, — ​гладить Стасика по голівці Валентин Йосипович. — ​Як зрозуміли ми з Юрієм, що є надія, то він не їхав, а летів до Луцька в обласну дитячу лікарню. Назустріч нам із Ківерців відправили лікарську бригаду екстреної медичної допомоги. Довезли потерпілого, у реанімації його підключили до дихальної апаратури. Дитина була у стані мозкової коми.

— Поки лікарі коло синочка клопоталися, я стояла під дверима наче задерев’яніла. А як уночі мене вже пустили до нього, то від пережитого стресу я не могла стриматися, стала ридати. Моя кровиночка лежала нерухомо, як пластмасова лялька! Я схилилася, взяла дитину за рученятка й голосно плачу. І раптом відчула, що Стасик стискає пальчиками мою долоню! На ранок він уже почав самостійно дихати, а через два дні попросив «жувачку», — ​продовжує жінка.

Лікарі самі дивувалися, що все обійшлося благополучно. Казали, що крижана вода сповільнила руйнівні процеси в організмі. Через тиждень хлопчика виписали з лікарні. Він, до речі, навіть не застудився. Удома пацієнта провідав Валентин Йосипович, бо мусив упевнитись, що з ним усе гаразд.

— Вночі не міг спати, усе перед очима було його безпомічне тільце. Дуже переживав за цю дитину. Хоча не вперше мав справу з малими потопельниками. 15 років тому діставав із води Соломійку, доньку священика. Їхали на виклик, звернув увагу, що двоє дівчаток віком 3–4 роки самі кудись прямують. Повертаємося, бачу на березі ставка стоїть лише одна дитина. Попросив пригальмувати, вийшов із автомобіля й зрозумів, що сталося. Стрибнув, дістав малу — ​не встигла й багато води наковтатися, тож мороки з нею не було. А як Соломія заміж виходила, то мене на весілля запрошували, — ​усміхається Валентин Кот.

Про нашого співрозмовника в Олиці й навколишніх селах люди говорять з пошаною. Пункт екстреної медичної допомоги обслуговує 12 тисяч жителів. Аварії, травми, хвороби — ​щозміни важкі пацієнти, та ще й розбиті сільські дороги ускладнюють ситуацію. Чотири роки тому одержали новий автомобіль, але чи довго він послужить, якщо замість шляхів — ​напрямки?

— Це тепер у нас «Пежо», а колись мали «Волинянку», пристосовану під «швидку», — ​згадує водій Юрій Карпович.

— «Волинянкою», пригадую, везли в лікарню Сашу, який пірнув униз головою в бочку з бензином. Потрібного обладнання в машині не було, але, видно, йшло на життя. Голими руками приблизно на 20-й хвилині вдалося хлопця реанімувати. Я тоді молодий був, не задумувався над тим, що могло би статися, а тепер, маючи двох онуків, за кожного маленького пацієнта дуже переживаю, — ​зізнається Валентин Йосипович.

Після нічної зміни чоловік поспішає додому в село Метельне порати чималеньке господарство. На жаль, обійтися без нього при тій зарплаті, яку одержують медики, ніяк. Поцікавилися у Валентина Кота, чи не скупиться влада хоча б на моральну винагороду, чи відзначили його бодай грамотою за порятунок дитини. «Та обіцяли, але, видно, забули», — ​ніяковіючи, зізнається фельдшер-професіонал.

— Зате скільки людей за його здоров’я моляться! Ми з чоловіком Валентину Йосиповичу довіку будемо вдячні, — ​каже на прощання Ольга Шафранська.

 

0 Комментариев