Діти війни: маленькі лучани, тато яких ніколи не повернеться. ФОТО

news

Ці діти не винні у вчинках дорослих, але вже покарані, і покарані несправедливо. Їхній тато вже ніколи не відведе їх за руку у дитсадок, до школи, не гулятиме з ними і не розповідатиме, як любить. Кожному з них сниться тато, і у снах грається з ними, а іноді навіть передає «привіти» мамі…

За інформацією департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА в області станом на 1 серпня 2017 року є 108 дітей, батько яких загинув у зоні АТО. У Луцьку таких дітей – 25.

Ми розповімо читачам інформаційного порталу «Волинь.info» про п’ятьох діток, чиї тати загинули під Іловайськом у гарячому серпні 2014 року. За ці три роки дружини героїв не опустили руки – заради цих діток вони і далі посміхаються, подорожують та намагаються змінити Україну на краще, виховавши достойне покоління.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЇХ РОЗЛУЧИЛА ВІЙНА: ЛУЧАНКИ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ ЧАСУ ЗДАВАТИСЯ. ФОТО

«Мамо, коли вже мій тато встане?»

Їхній тато пішов в роту «Світязь» добровольцем, бо у військкоматі сказали, що заберуть його тоді, як буде загальна мобілізація. Із Луцька виїхав 13 серпня, за день до свого дня народження. А уже через декілька днів, 25 серпня, у Іловайську його поранили і вранці 26 серпня Володимира Іщука не стало. Без тата залишилося двоє дітей – Стасик та Аня.

Стасику уже шість років і 1 вересня він пішов у перший клас. Ані лише у листопаді виповниться чотири. Вдома під час нашої розмови був лише Стасик, Аня – у селі в бабусі. Однак про діток все рівно розповідала їхня мама Наталя Іщук.

Вона зі сльозами пригадує ті події:

«Він постійно говорив, що вони будуть проводити охорону громадського порядку, – пригадує мама Стасика та Ані. – Потім сказали, що їдуть у Донецьку та Луганську область, але не туди, де захоплені міста, а на зачистку вже йтимуть після Збройних сил. Це рота патрульної служби, вони і не повинні були йти туди перші. Питання, хто дав наказ їм туди йти?».

Із «Світязя» загинуло загалом семеро хлопців, Володимир перший, а інші, 29 серпня, –  в котлі при виході.

«25 серпня в понеділок я з ним говорила в 13:00.  Десь до 16:00 він обдзвонив ще всіх своїх друзів. Він помер в 11 ранку 26 серпня. Через те його ховали 1 вересня, ще мали змогу вивезти його звідти, – пригадує ті страшні дні Наталя. – Не врятували, бо не було можливості вивезти його, якби доїхали до лікарні, то був би живий, оскільки поранення мав не настільки важке. Допомоги не було там, тільки медсестра Анна Ільющенкова. У неї був шок, вона не мала ніякого такого досвіду, аби допомогти. Потрібно було зробити хірургічне втручання (стався внутрішній крововилив), аби не було зараження. Медсестра каже, що не змогла. Вона дзвонила до лікаря знайомого з Києва, по телефону питала, як це робити, він їй все детально пояснив. Але коли вона взяла ті скальпелі, руки тремтіли і не змогла зробити це, а себе дуже винить. Мій чоловік був єдиним, хто в неї там на руках помер. Вона над ним стояла цілу ніч, і зранку його не стало».

Наталя каже, що у тих умовах можливості вижити у Володимира не було:

«Я їй говорю, що ви не винні, але вона зі мною не могла говорити. Я не маю права судити її. Вона просила полковника, що дайте я його вивезу, я перевдягнусь, скажу, що я його дружина, перевдягнемо його в цивільне, я його вивезу. Він їй не дозволив, сказав, що, якщо ви виїдете, то і її можуть вбити».

Від цих подій минуло уже три роки. Діти підросли. Аня тата не може пам’ятати, бо їй було лише 9 місяців. Стасик же каже, що пам’ятає, однак на думку мами – більше із фотографій:

«Стас один єдиний момент запам’ятав: перед тим, як тато їхав, то він на Пасху купив йому машину червону на пультові, таку невеличку. І він ту машину чогось запам’ятав. Після того, як Вови вже не стало, йому часто снилося, що він приходив до нього гратися цією машинкою», – розповіла Наталя.

Через стрес, за словами Наталі, Стас тепер букву «р» не вимовляє:

«До трьох років він її говорив, після трьох він взагалі став погано говорити. Стрес. Він був на похороні, труна була відкрита, він у бабусі на руках над тією труною був, бачив, що мама плаче, що бабуся плаче. Ще навіть, як Вови не привезли, то пам’ятаю такий момент, що малий прийшов до сестри моєї і каже «Моя баба плаче, мабуть, вже мого тата на війні вбили». Йому ніхто не казав ще навіть, а він вже сам собі зробив висновок. У дитсадку був логопед, з ним трішки займалися».

Аня  теж погано говорить:

«Грудьми ще годувала тоді. Скільки нервів у мене було і скільки я виплакала. І вона з цим молоком ввібрала ті нерви. Вона погано говорить, тільки деякі слова каже», – каже Наталя.

Наталя також розповідає, що Стасик начебто і розуміє, що тата немає, однак все рівно хоче, аби той швидше вернувся:

«На могилу йдемо, він каже: «Тут мій тато похований», а потім – «Мама, а коли вже мій тато встане?». Він все одно чекає, що той вернеться. Розказуєш, що тато на зірочці, на небі, він ту зірочку шукає на небі, а потім все одно переходить на своє і говорить: «Мама, я вже втомився жити тільки з тобою і Анею, я хочу, щоб наш тато скоріше вернувся».

Аня любить бувати у колективі, Стасик ж навпаки – сам по собі, однак гіперактивний. Захоплюється поліцією і розповів для нас, що хоче бути поліцейським, любить малювати:

«Я навчився малювати природу», – хвалиться Стасик.

Мама підказує, що малює ще кораблі, літаки, машинки:

«І на кожному кораблі, машині ставить прапори».

«Нєє, не скрізь, – заперечує Стасик і йде показувати свої іграшки. – Я ще участок поліції у баби намалював. Я хотів участок поліції, а мені фуру подарували. Стоїть там у залі, складена моя фура».

Стас перед школою відвідував підготовку лише три дні і от лише зараз розпочалися його перші дні у школі. Вчителька Тетяна Віталіївна його хвалить. Якщо на підготовці він крутився і не хотів сидіти, то зараз сидить уважно, вивчив віршик, розказував його. Мама запевняє, що у школу поки що іде з великим задоволенням, не може дочекатися, коли знову іти і каже : «От якби у нас був ще хоча б один урок».

Щодо Ані,  оскільки вона говорить мало, то в більшості усе передає в емоціях:

«Артистка ще та, – сміється мама. – Якщо хтось її не розуміє, одразу ображається. Настрій може змінюватися за секунду, тільки плакала, уже щось цікаве побачила чи почула і вже сміється або навпаки».

Аня дуже любить танцювати. Зараз любить гратися ляльками. Гойдає їх у колисочці і говорить: «Як я виросту, то теж буду мамою»:

«А дядя Вітя ще сміявся з неї, то навчив казати «і у мене буде кіндер», – жартує Наталя. – У всьому хоче бути на маму схожа, помагає бабі прибирати в хаті, каже, щоб так, як у мами було».

Зазвичай, грається разом зі Стасом машинками, за що частенько й сваряться:

«Але якщо Стас її вдарить, то ніколи не відступить, буде плакати і його теж бити,  – розказує Наталя. – У суботу, коли було три роки по Вові, 26-го серпня, Ані Вова снився. Встала зранку і каже бабі: «Мені тато снився, як мене на руках носив». Більше нічого в неї не допиталися…»

За словами Наталі, допомагають більше волонтери, ніж місцева влада:

«Ніби передбачені путівки, санаторно-курортне лікування, але у нас за рахунок того, що чоловік був у роті патрульної служби міліції МВС, відправляти, мов, має профспілка МВС. У департаменті соцполітики наші заяви не хочуть приймати, кажуть, вами займається профспілка МВС. А ті кажуть, що у них немає коштів на оздоровлення. Перший рік то ми з ними їздили відпочивати на море з дітками. У них була своя база в Коблево, а на другий рік вони сказали, що вже цю базу віддали під впорядкування іншого підрозділу і вони не мають права туди відправляти».

Отримати квартиру, на яку за законом має право, як дружина загиблого, жінці не вдалося через звичайні відписки та те, як чиновники вдало перекручують закони на свою користь. Загалом, більше допомагають волонтери. Завдяки їм Наталі вдалося звозити діток двічі у Карпати та у Болгарію.

Із дітьми займається психолог Світлана Шараєвська. Вона також спільно з діаспорою з Канади організовувала відпочинок в Косино на термальних водах. Багато допомагає Руслан Теліпський із волонтерського руху «Меценати для солдата».

«Є у них проект «Діти Небесного Легіону». Там діти розповідають, що хочуть, про що мріють. Стасик у мене дуже хотів лего – поліцейську дільницю. Їх не було, то вийшло, що подарували координаційний центр поліції, але все рівно задоволений, – усміхається Наталя. – Так само є прості люди, які пишуть і кажуть, прийти  забрати подарунок дітей. Писали навіть із діаспори із Канади, пересилали посилки дітям, там у них розпродажі передноворічні. Речі хороші, діти задоволені, та я задоволена».

 

Отримав орден замість тата, який віддав життя за Україну

Матвійкові було 10,5 місяців, коли тато загинув. В АТО Максим Ляшук пробув 16 днів. 13 серпня відправили з Луцька, а 29 – загинув. Хлопчик може пам’ятати його лише із розповідей рідних та фото.

Мама Матвійка, Ольга Ляшук розповіла нам про свого допитливого і безстрашного сина.

Зараз Ольга – депутат у Млинівській райраді, багато часу проводить із сином, бо той поки що у дитсадок не ходить: пішов туди в три роки, але лише на 1,5 місяця через проблеми зі здоров’ям. Матвійко мав із серцем вроджені проблеми, через це часто хворів на вірусні хвороби і в подальшому вада могла серйозно вплинути на його здоров’я, довелося робити операцію.

Хоч сину було менше року, коли тато загинув, Ольга робить все, аби у Матвійка складався позитивний образ тата:

«Шукаю різні методи, як правильно розказувати йому про це. Говорю до свекрухи, що зараз треба дуже слідкувати за тим, що ми говоримо і як ми говоримо, бо була така ситуація: Матвійко приїжджає з села і каже «Мамо, мені розривається серце, я так сумую за своїм татом». Це ж явно не слова дитини в 3,5 роки. То він мені казав якось: «Мого тата застрелили, всіх тат застрелили…». Я йому пояснюю, що твого тата не застрелили, твій тато загинув. Він собі придумав, що тато став бандитом, бо ж у дитячих уявленнях «добро» завжди перемагає «зло». Я читаю, як психологи радять подавати цю інформацію, узгодила зі свекрами, що ми маємо говорити Матвієві. Він же не пам’ятає Максима, тому треба розказувати, який тато був, чим тато займався, як тато до нього ставився, що він любив, як його називав, щоб він із цих спогадів створив модель свого тата і щоб він його пам’ятав через наші спогади і розповіді».

Ольга ретельно думає, що коли говорити для сина:

«Він часом розсердиться, коли щось забороняю, і каже «Коли ти, мама, вредна, я тебе не люблю». А я кажу йому, що люблю його завжди, незалежно від того, як він себе поводить. От якраз у такі моменти треба думати, що ти говориш і як говориш. Бо можна сказати дійсно, що я теж тебе не люблю, і це у нього закладеться, хоча ти і не думаєш таке у цей момент. Не варто також дитині дозволяти все, що вона хоче. Вседозволеність – це не виховання.».

Матвійку лише невдовзі виповниться чотири роки, однак він уже багато чим цікавиться:

«Він дуже допитливий, навіть якщо порівнювати зі мною і Максимом, то ми так само в школі багато чим цікавились», – розповіла Ольга.

До слова, Максим і Ольга були однокласниками, отож, знала вона його із дитинства, почали зустрічатися ще зі школи і були разом дев’ять років.

Ольга розповіла, що Максима під час навчання в університеті призвали до армії, відслуживши він пішов вчитись у школу міліції, а тоді працював у «Грифоні», судовій міліції у Луцьку, але був людиною дії, тому ця робота його пригнічувала. Тоді він перевівся в УБОЗ у підрозділ «Сокіл». Звідти Максим звільнився та пішов працювати у школу вчителем фізкультури. Показував дітям Україну, ходив з ними в походи і навчав туризму. Коли почалася війна, відчув потребу йти захищати свою державу. Однак міг і не йти:

«Після нашого одруження у 2011 році у вересні він потрапив в аварію і мав серйозну травму голови, була паралізована права частина тіла, перший місяць він не говорив, – пригадує Ольга. – Лише через два роки, завдяки наполегливості і силі волі він, майже, повністю відновився ».

Наприкінці серпня 2014 року Максим зник:

«Нам не сказали, що загинув, просто зниклий безвісти. Спочатку я себе дуже тримала, бо не вірила, що з ним щось може статися погане. Я настільки була впевнена у ньому, що він повернеться, що він буде боротися до кінця. І я завжди кажу, що якби це був чесний поєдинок наприклад, один на один, чи навіть один до п’яти, він би переміг і повернувся до додому», – каже Ольга.

Дізналися, що Максим загинув, лише через три місяці:

«Нам сказали, що співпало ДНК. Свекор здав повторне ДНК і, коли підтвердилося, тоді тільки дали дозвіл його забирати, бо він вже був похований як невідомий солдат у Дніпропетровській області. Від того моменту, як він зник, до того моменту, як ми змогли його перепоховати минуло чотири місяці. Тільки перед Новим роком його забрали додому», – зі сльозами згадує жінка.

Вона розповідає, що упродовж цього періоду годувала грудьми Матвійка, тому мусила себе тримати у руках, щоб переживання не передавались Матвійкові та аби не зникло молоко через нерви.

«Коли Матвійку було 1,2 місяці, Максима ховали. Матвійко був на похоронах. Я вважаю, що це була моя найбільша помилка. Мені тоді ніхто не підказав, не порадив…Матвій похорон пам’ятає, – ділиться Ольга. – І коли він у 1,8 року став розказувати це мені, я зрозуміла, що то була моя помилка. Хай він його не бачив, і я не бачила, бо Максим був у цинковій труні, але не такі мають бути спогади дитини про тата. Для нього стало звичним, що він ходить на могилу до тата, цвинтар навпроти хати в селі. Коли він там, то не буває такого дня щоб не пішов. Я боюся за дитину, енергетика кладовища не дуже хороша. Я розумію, що йому хочеться тата, йому хочеться занести татові якусь іграшку, але пам’ятник йому не відповість. Відповісти йому можемо тільки ми, розказати йому, розрадити, допомогти адаптуватися  до життя без тата».

Ольга каже, що Матвійко дуже здібний, сам багато говорить і дуже допитливий:

«Змалечку цікавиться технікою і тим, як все влаштовано. Каже, розкажи мені казочку про вентиляцію, про ліфт, а перша його улюблена іграшка – підйомний кран. Перед операцією на серці я йому все пояснила – причину операції і як вона відбуватиметься. Я не звикла його обманювати, говорю, як є, і це допомагає. Коли дитина розуміє все, що довкола відбувається, то легше все сприймає і не боїться. Після цього він зацікавився будовою організму, тепер знає про багато процесів, які в ньому відбуваються».

За словами Ольги, Матвій завжди представляється, як його звати, представляє свою маму:

«Мені кажуть, що він такий розумний, та питають, як ви його виховували. А у мене, просто, не було такого, щоб я з ним сюсюкалась, я говорила термінами, пояснювала, що той термін означає, і він вже знає і може багато розказати, – тішиться синочком Ольга. – Завжди у всіх питає: «Можна щось сказати?», він не боїться ні з ким говорити, завжди радий познайомитися, всім розкаже, представить мене, отакий він галантний у майже чотири роки».

Переживає Ольга, що Матвій, як ходитиме знову у дитсадок, то знову бачитиме усіх з татами і думатиме, чому у нього немає тата:

«Він раніше у мене запитував, де тато, чого він не вертається, чого він так довго… Я йому сказала, що якби тато міг, то він би зробив все, щоб до тебе повернутися, але склалися так обставини… Свекор каже Матвію, що ти воїн. Я ж кажу, він має вибір і може взагалі тепер не служити в армії. Я, наприклад, би не хотіла, щоб він повторював долю Максима. Він не Максим, він – Матвій. Він має своє життя, має свій шлях і має виконати своє призначення».

За весь цей час також не надали ніякого психолога від держави ні дитині, ні жінці,  ні батькам. Ольга каже, що зі старшими дітками і вдовами займаються волонтери Світлана Шараєвська, Світлана Бахвалова та Тетяна Мялковська, а от психолога для менших діток немає. Загалом, то місцева влада теж допомагає. На думку Ольги, психолог зараз буде потрібний:

«Я знаю, що Матвійкові це потрібно, бо іноді він щось може мені не розказати, чи може я не знаю, як правильно запитати про те, що його турбує. Я сказала йому: «Тато на небі». Одного разу Матвійко приходить і каже: «Мамо, я так хочу до тата на небо». От і як можна мамі це витерпіти? Я йому пояснюю: «Зайчику, ти попадеш до тата на небо, але перед тим ти маєш прожити довге, спокійне, щасливе життя, щоб тато твій гордився тобою. Поки ти будеш жити на Землі, твій тато завжди буде біля тебе, він буде тебе охороняти, допомагати тобі, дбати про тебе, наставляти тебе. Ти проживеш своє життя, будеш стареньким дідусем, у якого вже буде дуже багато правнуків, тоді прилетить ангел, прилетить тато і вони тебе заберуть на небо». Іншого разу Матвійко почав питати, коли тато до нього прийде, я сказала, що він завжди поруч із ним і охороняє його. Синочок вирішив, що його татко – супергерой-невидимка… У нього дуже розвинена уява. Він часто фантазує про те, що він робив із татом, те, чого ніколи не було і не буде, але що так хочеться кожній дитині робити із татусем: будувати будинок із конструктора, плавати в морі, їздити на велосипеді…»

Жінка намагається із дитинства показати Матвійку, що він повинен бути самостійним:

«Він шукає іграшку в коробці, не може її знайти. Я йому кажу: «Я у тебе вірю, ти зможеш!». Він просить допомогти, а я кажу, що як знайде, то ми разом нею пограємося, заохочую його. Стараюсь не робити за нього все, щоб він не надіявся завжди на маму, бабцю чи ще когось. Я його готую до того, що він все зможе, бо у свій час я була дуже несміливою. Я йому кажу, що у тебе все вийде, а я тебе завжди підтримаю. Також не перекладаю його відповідальності на інших. Матвійко знає, що коли він біг і зачепився за крісло, то не крісло «погане», а він був необережним».

Як розповіла Ольга, Матвій такий безстрашний, що її інколи це лякає:

«Були у таборі дитячому, там був скайвей – це між деревами натягнуті мотузки, така смуга перешкод. Він з легкістю і посмішкою пройшов той маршрут. Така у нього любов до різних пригод. Він дуже добре орієнтується у просторі і нічого не боїться. Одного разу втік від мене у «Порт Сіті», сам піднявся до розважальної зони. Перелякав мене не на жарт».

Використовує Ольга усі можливості, аби син міг багато подорожувати, за неповних чотири роки Матвійко навіть встигнув піднятися у гори:

«Цього року в березні ми були в Карпатах і у нього був перший підйом на гору. Піднялися на гору, а за нами Чорногірський хребет весь в снігу…Максим завжди мріяв, що він його поведе в гори. Ця місія випала мені, і я дуже рада, що Матвій побачив цю красу. Йому дуже сподобалося. Любов до подорожей і «легкість на підйом» я перейняла у Максима, а Матвійко це успадкував через гени. Синочок дуже схожий на татка, навіть інколи сміюся просто, бо бачу його риси, як він повернеться, посміхнеться. Слава Богу, що є продовження Максимове. Ніколи не дам Матвієві забути подвиг його тата. Добре, що мені не доведеться казати дитині, що його тато космонавт чи поїхав на заробітки. Багато дітей є сиротами при живих батьках. Я можу з гордістю сказати, що твій тато герой, що ти його будеш пам’ятати і надіюся вся Україна не забуде подвигу тих солдатів, тих міліціонерів, бійців, які захищали Україну і продовжують захищати її».

Цього року, 29 серпня, на вшануванні пам’яті загиблих під Іловайськом Матвійко отримав орден тата «Лицарський хрест добровольця» від «Всеукраїнського союзу ветеранів АТО».

 

«Живемо вірою у те, що поховали не тата…»

Один день міг змінити все. Тато Діми та Юлі Зелінських мав прийти додому у відпустку і 29 серпня уже бути в Луцьку. Але попросив дружину залишитися в АТО ще на один день. Командир за це пообіцяв подвійну відпустку. Діти досі живуть із надією, що їхній тато десь у полоні і через роки повернеться до них…

Коли Василь загинув, Дімі було 5,5 років, а Юлі – через місяць мало виповнитися дев’ять.

Зараз дівчинці уже – 12 років, дуже хоче бути журналістом або детективом, зараз навіть читає детективи. Уже майже рік займається у «Grace Model House».

«На канікулах Юля у мене у пошуках модельного взуття», – показує Юлині шпильки мама.

Дімі – 8 років. До польоту на літаку хотів бути водієм поїзда, а тепер хоче бути пілотом. Підбирає бездомних котів, бо «вони бідні і можуть померти». У село до бабусі уже назбирав семеро котиків.

Обоє дітей займаються англійською та польською мовами, танцями:

«Раніше всі разом ми ходили на фітнес», – згадує з усмішкою мама.

Алла каже, що від людей ще не чула скарги на них. Ходять обоє в школу в селі Романів, де жили раніше. До Луцька у школу переходити не хочуть, тому щодня їздять – маршруткою 20 хвилин до села.

«Із  школи № 23, де вчився покійний чоловік, директор запрошує їх на навчання, для них це честь, що його діти вчилися б там, але ще вони не готові, – каже мама. – До Луцька ми переїхали лише зі січня цього року. Обласна рада допомогла купити квартиру. Давали на дві кімнати, але так як дітки різностатеві, то ми ще допозичили і купили трикімнатну. Кожному по кімнатці».

Сім’я досі надіється на чудо:

«Живемо вірою у те, що поховали не тата. Надіємося, що він живий, хоча, відвідуємо могилки дуже часто. Сниться він дітям. Уже немає його три роки. Загинув 29 серпня на 10-ту річницю нашого одруження. А знайшли у січні».

Алла розповідає, що Дімі якось снився, казав, що любить їх і передав їй привіт:

«Не хочеться вірити, але коли сняться такі всякі сни, то, здається, що все таки він».

Жінка показує поличку, яка присвячена чоловікові:

«Вона була у селі, я не хотіла забирати сюди, важко було забирати. Вдома то ціла стіна обклеєна фото його з АТО. Ми як сюди перебралися, то поличку діти забрали таки, а фото то залишилися. Діма дуже часто медалі почіпляє на себе і каже: «Мій тато – герой! Це мої всі медалі? Це тато мені їх передасть?». Кажу, звичайно, передасть».

Алла каже, що важко, бо буває Діма питає, а чому у всіх є тато, всі дітки гуляють з татом, а у них немає, часом каже до мами: «Давай, візьмемо хресного і підемо гуляти, щоб всі думали, що він мій тато, всі ж дітки не знають, що то не мій тато».

«Але якась така віра, що то не він, що він все рівно прийде. А ще Юля читала про Другу Світову війну історію, де розказувалося про те, що дуже багато чоловіків було в полоні і приходили через 5–8 років. І вона так зупинилась і каже: «От, тепер я все зрозуміла. Наш тато, просто, в полоні, і він не може зараз прийти, він прийде точно через скількись років». А я не перечу, мені теж хочеться вірити. Так легше, коли віриш, що він живий і десь є, просто, молишся, щоб це справдилося. Сліз уже немає точно в цій хаті, уже півроку ми не плачемо, нам Юля забороняє плакати, – ділиться наболілим Алла. – Діма то завжди сильний такий, дуже розумний, спокійний, врівноважений, як Вася був».

Розповідає жінка, що Василь казав їм, що йде на навчання, але не хотіли його відпускати, бо було передчуття якесь:

«10 квітня пішов. Був мобілізований у 51-шу бригаду у розвідку. 28 серпня він до мене зателефонував, бо мав прийти на 10-ту річницю весілля на наступний день. І він телефонує і просить, щоб я відпустила його ще на один день. Дав трубку командиру, командир каже: «Алла, ми, просто, не справимося», він пообіцяв, що зробить йому подвійну відпустку. Я погодилася. 29 серпня він до мене подзвонив в 13:00 і сказав, що розбили його блокпост і втратив усі документи. Це була остання наша розмова, він не вийшов на зв’язок більше, – повертається думками на три роки назад Алла. – Через півроку поховали. Знайшли за ДНК у листопаді. Ми подали в грудні повторне ДНК і підтвердилося… 30 січня ховали. Дуже багато збігів: на його день народження, 26 січня, нам подзвонили, що ДНК зійшлося, що треба їхати в Запоріжжя забирати тіло, а загинув на нашу річницю весілля».

Попри всі страждання Алла радіє, що її діти здорові і вони це розуміють:

«Ми часто ходимо в собор, і от йдемо одного разу біля собору, а жіночка на інвалідному візку везе дитину з ДЦП. Моя Юля розвертається, обнімає мене сильно-сильно і каже «Мамо, хоч в нас немає тата, але ти така щаслива, у тебе здорові дітки», я обняла її і ридала, що моя дитина це все розуміє».

Старається Алла дітям чим побільше розказувати, щоб вони знали історію України, щоб не забували про неї. У школі із усім підтримує директор Галина Філончук. Для дітей Алла хоче бути другом насамперед:

«Ставлюся до них, як друг, стараюся не показувати їм, що я мама. Я можу з Дімою сісти конструктором гратися, можу з Юлею заповнювати щоденник друзів. Я стараюся не бути вищою них. «О Юлька, ти джинси порізала? Класно!», – хвалю дочку, а сама думаю: «Господи, вони ж 700 гривень коштують». Але вона і ходить тепер у них, бо так модно. Не хочу бути вищою них, бо я не знаю реакції їхньої після смерті тата. У нас така була ситуація у сім’ї, що я працювала, а тато їх виховував. Працювала барменом-кухарем до 23:00, бо важко було жити на одну зарплату. Вася вдома в селі робив ремонти машин і разом виховував дітей. Майже кожної неділі ми йшли на стадіон і грали разом футбол, у нас була футбольна форма. Потім навпаки – він пішов на роботу, а я була вдома біля дітей».

Зараз Алла не працює ніде, бо займається вихованням дітей. Місцева влада надала субсидію, то платять, лише якщо перевищать ліміт. Продуктами допомагає мама із села. Жінка каже, що пенсія також дітям є. Раніше, коли жили в селі, то Луцька районна адміністрація дуже допомагала, ніколи не забували, дітям дарували подарунки, і досі постійно пишуть, звертаються. У школі в дітей безкоштовне харчування, а от місцева влада не допомагає, навіть на заходи не запрошують. Кажуть, на допомогу не вистачає коштів на всіх. Мовляв, насамперед опікуються дітками, батьки яких були приписані у Луцьку, коли загинули. Алла каже, що їй образливо від цього:

«Що ми не такі, як всі? Є лише сім вдів, які приписалися у Луцьку».

А от волонтери, каже, завжди допомагають:

«Руслан Теліпський, то що б його не попросили, він все абсолютно допомагає, він дуже піклується, щоб тільки дітям щось робити».

***

Інформаційний портал «Волинь.info» поцікавився, як допомагають сім’ям загиблих місцева та обласна влада.

У департаменті соцполітики Луцькради повідомили, що відповідно до Програми соціального захисту населення міста на 2016–2020 роки передбачена адресна грошова допомога сім’ям загиблих (померлих) учасників АТО у розмірі 6 тисяч гривень на рік, однак таку допомогу надають лише тим сім’ям загиблих (померлих) учасників АТО, які на момент загибелі (смерті) були зареєстровані у Луцьку.

Відповідно до Програми соціальних виплат у місті Луцьку на 2016–2017 роки, дітям військовослужбовців, добровольців, волонтерів, які загинули, пропали  безвісти або перебувають у полоні під час участі в АТО або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих у зоні АТО, передбачена допомога одному з батьків дитини або законному представнику дитини. Після досягнення дитиною 18 років така допомога може призначатися дитині. Однак знову ж та сама ситуація, що така допомога надається лише тим, хто був зареєстрований у Луцьку на момент настання обставин.

У Комплексній програмі підтримки мобілізованих та демобілізованих військовослужбовців ЗСУ, які брали участь в АТО, членів їх сімей, а також сімей загиблих (померлих) військовослужбовців, які проживають у м. Луцьку та на території Прилуцької сільради Ківерцівського району на 2017 рік для надання додаткової підтримки дітям учасників АТО передбачені такі заходи: першочергове влаштування дітей у дитсадок; безкоштовне харчування у школах та дитсадках; безкоштовний проїзд у міському електротранспорті; надання послуг з безкоштовного користування басейном та участі у спортивних гуртках, секціях, клубах, гуртках Палацу учнівської молоді; безкоштовне оздоровлення та відпочинок дітей; безкоштовні заняття у міських комунальних дитячо-юнацьких спортивних школах за програмою абонентських груп для дітей; звільнення від плати за навчання у школах естетичного виховання та студіях при клубних закладах; проведення святкових заходів та благодійних акцій з нагоди Міжнародного дня захисту дітей; Дня знань та новорічно-різдвяних свят.

У департаменті соціального захисту населення Волинської ОДА відповіли, що в області діє Регіональна програма підтримки учасників АТО та членів їх сімей на 2017 рік. Ця програма передбачає організацію відпочинку для членів сімей загиблих учасників АТО в комунальних санаторно-курортних закладах області за рахунок коштів обласного бюджету, родинам загиблих в АТО двічі на рік здійснюють компенсацію на проїзд – всього 600 гривень на рік.

Інформаційний портал «Волинь.info» поцікавився думкою психолога, чи потрібні особливі підходи у вихованні дітей, які втратили батька в зоні АТО та як працювати вчителям із такими дітьми.

Доцент кафедри загальної та соціальної психології СНУ ім. Лесі Українки Оксана Соловей розповідає, що немає єдиного рецепту, алгоритму дій у таких ситуаціях:

«Кожна дитина індивідуальна, і переживання однієї і тієї ж ситуації буде відрізнятись у дітей одного віку з різних сімей. Важливий момент у відреагуванні дитини – це те як і хто повідомив дитині про втрату. Потрібно повідомити дитині про смерть тата на мові, яка відповідає віку дитини. Важливим в цей момент є підтримка мами, саме тому розказати про це краще людині, яка дуже близька дитині, але не є членом сім’ї. Адже мама в цей момент повинна підтримати, і дуже складно це зробити, розповідаючи дитині про втрату. Ми не повинні забувати, що переживання втрати (як би воно не відбувалося) – це процес горювання і як цей процес проходитиме залежить від декількох моментів: від віку дитини (діти до 6 років не мають сформованого уявлення про смерть і переживають це легше), від того, чи є досвід втрат (якщо дитина до цього переживала втрату, то в неї більше ресурсів пережити втрату тата) і від реакції дорослих. Багато мам, намагаючись не травмувати дитину, намагаються не виявляти зовсім почуттів, сліз, свого горя при дитині. Проте це не зовсім добре. У цій ситуації мамі варто плакати і показувати, що вона горює, адже це дозволяє і дитині не витісняти свої переживання і почуття, визнавати їх, говорити про це. Це важливо ще й тому, що не дозволяє мамі зануритись у своє горе цілковито, а показує, що втрата дитини не менша за її втрату. Бо інакше дитина разом із татом втрачає і маму, яка поглинута горем».

Оксана Соловей вважає, що особливих підходів у вихованні тут немає:

«Для кожної дитини, у будь-яких життєвих обставинах найважливішим є любов і сприйняття, бо це дасть можливість не порівнювати, не критикувати, а зрозуміти і надати необхідну підтримку».

Вчителі теж не повинні по-особливому ставитись до таких дітей та вирізняти їх з-поміж інших:

«Тут варто інше, як на мене, варто під час заходів національно-патріотичного спрямування чи на виховних годинах дати можливість дітям відчути, що їх тато герой, людина, яка віддала життя за їх краще майбутнє, і саме тому вони мають з гідністю себе поводити і гарно вчитись аби «не підвести» усіх тих, хто за це боровся. Можливо, в момент, коли такі дітки переживатимуть втрату чи будуть у стані стресу від того, що тато в зоні АТО, вчителям, просто, варто проявити трішки більше терпимості і розуміння можливих негативних реакцій чи поведінки, надати підтримку, про яку сигналізує дитина. І, звичайно, натхненно, цікаво та активно навчати новому».

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інформаційного порталу «Волинь.info» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: newsvolyn.info@gmail.com

 

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

1 Комментарий